Яке щастя, що отруйні чари нарешті розвіюються

Вагалась, але все ж напишу. Вирішила, що заради справедливості, мабуть, таки варто розповісти один важливий спогад. Буває так, що життя раптово підкидає людині якийсь непропорційний і незаслужений аванс. Та такий великий, що людина все життя на ньому «їде», аж поки момент істини остаточно не розставляє все на свої місця.

Мені здається, що ця історія про Ларису Кадочнікову, її роль Марічки у «Тінях» і відмову говорити українською під час церемонії вручення премії Параджанова у розпал російської війни проти України.

Від Івана Миколайчука і Марічки Миколайчук я знаю (чула неодноразово), що Кадочнікова була проти того, щоб роль Івана грав Миколайчук, і переконувала Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова взяти на цю роль московського актора. Опір був величезним. На щастя, Іллєнкові і Параджанову вистачило хисту, чуття і мудрості відмовитись від цієї божевільної ідеї і ми маємо шедевральний фільм з геніальною, органічною грою Миколайчука.

Мені здається справедливим озвучити цей спогад сьогодні під повідомленням ТАСС. Захоплююсь силою і талантом українських акторів, співчуваю, що вони мусили все життя терпіти цю пошлєйшу московську театральну і кіношну тусовку, яка розповідала тут, що «багато зробила для української культури», а отже має право на зневагу. Яке це щастя, що ці отруйні чари нарешті розвіюються.