Монологи з маршрутки

Я влітку купила новий пуховик. Відмінної якості, перевіреного чудового українського бренду, стильний, теплий і дуже зручний.

Влітку — бо купуючи тоді легку сукню, за підказкою консультантки поміряла і одразу купила ще й цю куртку. Плюс бонус, що потішив — велика знижка, бо ж — літо.

Висів собі пуховик у шафі, терпляче чекав і довго терпів, поки йому мʼяли боки плащі, тренчі та легкі пальто, поки й він дочекався свого зоряного часу.

Прийшов листопад, присунуло перше відчутне похолодання, завіяли осінні колючі вітри, повітряна гостра вогкість аж витискала сльози.

Я в новому пуховику була тотально невразлива до усіх проявів пізньоосінньої какибеки — холоду не боюся, вітру не лякаюся, навіть якби противний мокрий сніг, мені байдуже.

У мене надійний охоронець!

Десь на другий чи третій день нашої спільної з курткою теплої дружби їхала я на роботу.

Робота в мене не вранішня, навпаки, вечірня, виходжу з дому, коли вже темно і незатишно, повітря холоднішає, але мені було, як ви вже здогадались, комфортно і тепло.

Я зайшла в маршрутку, що звично одразу рвонула, як навіжена, хитаючись на всі боки, балансуючи між триманням за якийсь поручень та діставанням з кишені купюри, зігнувшись у три погибелі, витягаючи руки, як Ярославна на валу, передала водію гроші за проїзд і побачила, що поруч, спиною до водія, є одне вільне місце.

Пробираючись на це місце, я продовжувала балансувати, щоб не приземлитися комусь із пасажирів на руки, бо маршруткою кидало, як десь на трасі Париж-Дакар, улесливо усміхаючись та вибачаючись, я нарешті втиснулася на заповітне місце біля вікна.

І вже сідаючи, я раптом почула якесь зловісне ʼтрісьʼ!

Я подивилася в бік звуку.

На вікнах висіли огидні поліестерові, невизначеного брудного кольору, шторки — ну, ви в курсі, але вони не кріпилися, як штори в квартирах, на карнизах, а згори і знизу були протягнені на тоненьких металевих дротах.

І внизу цей незакручений дріт закінчувався таким гострючим кінчиком, який загрозливо стирчав у бік потенційної жертви-пасажира.

І одразу стало зрозуміло, що зловісне ʼтрісьʼ видала моя новесенька куртка.

Настрій з усвідомленням ситуації різко погіршився, але я навіть не мала змоги подивитися наслідки такого сумного, до сліз, знайомства мого пуховичка із жорстоким реальним життям.

Це йому не в теплій шафі із мʼякенькими пальто чубитися.

Вже на роботі я роздивилася куртку, яка з нової гарної речі перетворилася у нову гарну річ із діркою, з якої розпачливо стирчали кравецькі нутрощі.

Ремонтувати, клеїти, зашивати, вишивати квіточку на тому місці — це якось вирішиться.

Та й не така це вже страшна драма.

Просто ж якесь криворуке безсовісне ледащо навіть не подумало одним секундним рухом загнути той кінчик в протилежний безпечніший бік, що я, між іншим, одразу і зробила у тій маршрутці.

А якби, наприклад, на те місце сіла якась мала дитина, вона могла б розідрати собі щоку чи лоба дуже сильно.

Наші маршрутки — бездонне джерело спостереження і вивчення людського життя.

Але от цікаво — чи колись щезне цей потворний символ, один із найогидніших проявів людської байдужості, захланності, бруду, хамства, примусу до приниження гідності?

Дуже вірю, що так.

Джерело