«Метафізика» українського села
Cело і війна (Про село трохи в іншому ракурсі)
Вже вдосвіта, 24 лютого до клубу почали сходитися чоловіки. Хто з чим. Хто з мисливською рушницею, хто з вилами, хто просто з палицею. Формували власну територіальну оборону, склали графіки чергувань. Над клубом низько, з жахливим виттям і гуркотом, пролетіло два «міги»…
— Наші?
— Наші!
На в’їздах до села натягли трактором бетонних плит, поставили блок-пости.
— Документи!
— Та які документи, Миколо? Це ж — я!
— Документи, кажу…
Все суворо, все по справжньому!
— А як же оце сіяти скоро?
— Та, пока ніяк. Але — посіємо, не переживай!
Біля Золотоноші ППО збила російський винищувач, льотчик катапультувався. Шукали всім селом цілу ніч, доки таки не піймали.
Сусідка, яка донедавна стиха торгувала самогоном, наробила пляшок з запалювальною сумішшю. На вулиці хлопці «варили» протитанкові «їжаки» з труб та рейок…
Українське село сприйняло війну серйозно. Як свою персональну війну, окрім всього.
Ми думали, село — це просто село. А з’ясувалося, що село — це Україна. Це не тільки колядки й щедрівки, затяжні жіночі пісні в надвечір’ї чи вареники з сиром і сметаною, не лише Івана-Купала і голос зозулі в лісі. Не сама тільки краса. Село — це Сила! Сила України.
Всі оці села Центральної, Наддніпрянської України — це здебільшого колишні полкові козацькі села. Переяславський, Іркліївський, Кропивнянський, Чигиринський, Уманський, Канівський полки… Тут не знали кріпацтва, не визнавали ярма. Тут жили вільні й горді люди. Козаки, воїни.
Всі думали, що давно минулися ті часи, бо скільки років пройшло, скільки збігло часу.
«Було колись, панували. Та більше не будем» — бідкався Тарас.
Але не минулося, не пройшло, не згубилося. Десь воно спало, десь воно дрімало глибоко в земних надрах, десь воно було зачаєне й тихе, але — живе! Єство справжньої селянської України! І коли стало треба, то чи не за одну мить згадали люди «хто ми є, і чиї ми діти»… Постала раптом і сила, і воля. Бо село — це не просто сума людських душ. Воно й саме по собі — Істота. З власним характером, власним норовом, з своєю власною окремою долею. Така «метафізика» українського села.
Тоталітарний, російський імперський режими, чи то несвідомо, чи може й цілком усвідомлено, боялися тієї сили. Відчували. Бачили загрозу. І саме тому ціле століття тривало буквальне знищення українського села. Його духу, його пам’яті, самих його первісних основ. Голодомори, розкуркулення, колективізація, створення радянської кріпосної системи на базі колгоспів. Мільйони вбитих, скалічених, розорених, замучених…
Та й пізніше, коли настали відносно «ліберальні» часи Хрущова та Брежнєва, українське село годилося зневажати. «Селюк!» — цим все сказано. Українська мова — то для культурно обмежених людей. Гопак та сало. Ми й самі були великою мірою такі, чого там вже казати.
І то є велике і неймовірне диво, що в цих імперських залізних лабетах українське село заціліло і вижило, збереглося, не загинуло. Село українське встало з власних руїн, аби нагадати самому собі про свою силу і свою місію — бути серцем і душею вільної України!
Біля того ж таки сільського клубу стоять три пам’ятники. Перший — це колишній пам’ятник Леніну, але вже без Леніна. Сам тільки п’єдестал і лишився. А на п’єдесталі написано «Героям Майдану слава!». Трохи далі — кам’яний хрест: «Жертвам Голодомору». І ще далі — найсвіжіший, найновіший: стенд зі світлинами загиблих уже на цій новій війні жителів громади. Багато вже їх. І чи не кожен тиждень з’являються на стенді нові світлини.
Так українське село переживає свою чергову, епоху. Бо хай там як, а ці непевні й непрості часи, часи скорботи й тривоги — це ще й часи великого відродження Українського Села, хоч воно може й само того поки не знає й не бачить.
Село плаче й горює, село хоронить своїх героїв, але, боже збав, не впадає у відчай чи розпач. Село працює, село дихає, село живе.
— Я ходила до попа, бо віск скінчився, нема з чого окопні свічки робить, то він дав цілий мішок. — А ми цілий вечір маскувальну сітку плели, хоч і без «свєту»… — Я зараз відвезу картоплі та цибулі до школи, там жінки банки закручують хлопцям…
Біля лікарні збирають речі для біженців. В дитсадку готують жінки посилки на фронт…
З низу на гору повільно підіймається похоронна процесія… На щиті… Всіяна дорога квітами… Схиляє голови село, вмовкає село. Стає село на коліна. Те українське село, яке поставити на коліна нікому не вдалося.
Майорять над кладовищем жовто-блакитні прапори. Там лежать «селюки». Селюки, що стали героями, воїнами…
Ті «селюки» України, чиїми зусиллями таки буде неодмінно похована й ця недоімперія віковічного зла, біди і темряви…
