Зрячий сліпець
Люблю їздити у міських автобусах після полудня. Тоді на дорогах нема тягучок, водії не тиснуть нервово на педалі, шарпаючи своїм агрегатом, та й салони напівпорожні. Так було і недавнього дня. Та за якихось десять хвилин після посадки мій «кайф» від комфортної поїздки розвіявся як вранішній львівський туман…
На зупинці біля Підземного ринку в автобус зайшов зажмурений чоловік середнього віку із паличкою-тростиною, якою послуговуються незрячі. Став у проході і, намагаючись пересилити шум двигуна, щось говорив до загалу — мені на «гальорці» чути не було. Але із жестикуляції того дядька було зрозуміло, що він просив милостиню. На диво, ніхто на прохання незрячого не зважав. Непорушно сиділа пенсіонерка у другому ряді — зиркнула спідлоба на прохача і відвернулася до вікна. Насупленими були два дядьки у кріслах за нею. Мовчала і молода пара, яка стояла посередині салону, взявшись за руки. Ніяк не реагувало й інше автобусне товариство. Людина з інвалідністю зрозуміла, що заробку у цьому транспорті у нього не буде, тому поквапилась до виходу через задні двері. Коли проходив мимо, я встиг засунути йому у кишеню купюру з Грушевським. Чоловік із тростиною скоромовкою, якось так завчено подякував. І швидко покинув автобус. Я ще здивувався, як він добре орієнтувався в салоні, з якою легкістю сплигнув з підніжки на бруківку — а потім вправно петляв між людьми на зупинці.
Щось мене у той момент кольнуло, і коли автобус став набирати хід, я розвернувся на своєму «бамбетлі» і глянув через вікно назад. Овва! Наш дядько вже тримав паличку під пахвою і преспокійно дефілював, виляючи у зустрічному потоці пішохідного народу. Очі його були відкритими…
Поділився цією історією із сусідкою Наталею, яка поралася на городі. А вона облишила сапку і вилила своє наболіле:
— Якось їхала я в автобусі зі старенькою мамою. Зайшло смугляве хлопченя, просить грошей. Мамі стало жаль малого — витягнула зі свого пакета пиріжків із чорницею, яких напекла напередодні. «Їж, дитинко… Ти, напевно, зголоднів?»
Замурзаний хлопчисько взяв той презент і без жодного «дякую!» пішов далі канючити. Хтось із пасажирів щось там йому вділив. І вже за кілька хвилин прохач був на вулиці. Моя мама дивилася йому вслід і тішилася, що хлопчина цього дня буде ситим. Радість її була недовгою. Глянула, а той пацан з розмаху запустив її пакет з пиріжками у найближчі кущі. Ледь серце не обірвалося мамі від побаченого…"
На одній із магістральних вулиць Львова часто зустрічаю поважну пані на милицях. Вона щодня, перепрошую за різкість, полює на добродійників. Зазвичай перестріває молодь, дівчат — ніби знає, що ті, сердечні, не відмовлять, побачивши простягнуту руку немічної. А ще та жінка «патрулює» біля торгового центру. Кмітлива бабуся! Підходить не до тих, хто виходить (бо гроші вони вже витратили), а стоїть біля входу у магазин — перестріває тих, хто ще не отоварився…
Хтось скаже, що я безпричинно придираюся до неповносправних. Не придирався б, якби знайома якось не розповіла, що бачила, як та бабуся сідає в таксі…
У жодному разі не засуджую тих, хто просить допомоги. Але мені здається, що для декого це стало не вимушеною потребою, а вигідним промислом. Який поставили на потік.
