Цей фільм і «Оскар» дали можливість світу знову почути голос України, який став стихати
Знову відчути різницю між злочинцями і оборонцями
Промова українського режисера-переможця Оскара попала в нерв: «Я хотів би, щоб цього фільму ніколи не було». Документального фільму «20 днів у Маріуполі».
Я би теж хотів, щоб цього фільму ніколи не було. Про Маріуполь або Бучу та інші міста-мученики. Цілком можливо, що його не було би, якби влада готувалася до вторгнення, а не до шашликів. Якби витрачали на зброю, а не на асфальт. Якби вихід з Криму мінували, а не запускали шатли на КПП. Якби лінію зіткнення на Донбасі робили фортецею, а не розводили (як виявилося, в усіх сенсах) війська. Якби у владі серйозно сприймали загрозу з Білорусі, а не вважали маркування Z та V на рашистській броні лише рольовим розподілом «свій-чужий» для військових навчань.
Цих «якби» можна перелічувати до нескінченності, однак історія немає зворотного ходу. Тепер цей фільм і цей «Оскар» дали можливість світу знову почути голос України, який став стихати. Знову відчути різницю між злочинцями і оборонцями, знову подумати про те, що станеться з цим світом, якщо чисте зло почне перемагати, завойовуючи міста. Фільм мав бути знятий саме для цього, бо у людини немає здатності відмотати час.
