Вважаю, що ми круто справляємося — всупереч вигорянню та втомі
Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей — концентруючи злість на окремих персоналіях
До третього року війни я схуд на двадцять кілограмів.
Не через казенне харчування — в армії годують непогано. Більше того: країна має згодувати солдату три з половиною тисячі кілокалорій на день, і повірте — робить це досить наполегливо.
І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально — і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м’язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.
Причина була в іншому.
В житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати швидка з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні — з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє завтра буде гарантовано кращим, ніж твоє сьогодні.
А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. В цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час — твоїм супротивником. Тому що за інших рівних завтра буде важче, ніж сьогодні.
Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.
Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки — тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.
А тому ти не можеш бути впевненим, що час — це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя — в армії вона стане дуже дратівним супутником.
Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами — хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися з часом. Дозволяє зробити його — хай і на дуже локальному рівні — знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.
А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.
Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше та найефективніше — зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно — викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. В такому разі в твоєму персональному завтра з’явиться хоч якась конкретика.
Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.
Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено та випрямлено. Адаптація до думки, що війна — це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного та вимагати бога з машини.
Невизначеність майбутнього — погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке сьогодні тендітним та нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози та роздратування. Накопичує вигоряння та втому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.
У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті та куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується — і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони — я знатиму правила гри наперед.
Якщо ти не впевнений у майбутньому — концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція — зосередься на процесі. Справи важливіші за емоції, дисципліна важливіша за мотивацію, і якщо обставини не можна скасувати — знайди собі в них застосування.
Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність — і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить втомливо — і ми із задоволенням поділимося цим обов’язком. Головне, щоби було з ким.
Біографія нашого покоління знецінить музеї — адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам’ятниками, ходять з нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.
Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося — всупереч вигорянню та втомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей — концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.
На початку 2022-го я планував менше працювати та більше подорожувати. Все здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.
Мені лишилося скинути ще сім кілограмів.
