Я не бачу в майбутньому ні прощення, ні співпраці, ні довіри у відносинах із росією, навіть якщо війна закінчиться завтра
Навіть якщо будуть репарації і вибачення з покаяннями. Навіть якщо тисячі й тисячі росіян захочуть поїхати на українські будівництва для відновлення економіки
Думаю, що до нормалізації відносин між Україною і росією я фізично не доживу.
Мінімум пара поколінь знадобиться для того, щоб ненависть до сусідів досягла прийнятних для спілкування між країнами величин.
Я говорю не про дружбу, співпрацю і відкриті кордони, а про зниження рівня ненависті — не думаю, що можна буде говорити про довіру між країнами або про що-небудь подібне.
У принципі, політична обстановка, економічні зв’язки, значення і міць регіональних економік, змінилися назавжди.
Назавжди — це для нині живих і мінімум 2 покоління +.
Українські прикордонні міста, що були хабами для транспорту і торгівлі в бік росії, це призначення втрачають.
Те саме відбувається і з російським прикордонням. Залізниця стає тупиковою, логістичні структури непотрібними. Цілим областям доведеться змінювати спеціалізацію, щоб дати роботу населенню і наповнити свій бюджет.
Плюс до того, руйнування інфраструктури на сході, півночі та півдні України, на відновлення якої піде мінімум десяток років. Якщо буде сенс її відновлювати, а не будувати нову, з іншими цілями і спеціалізацією.
Втрата портів Азова — важкий логістичний удар для півдня — і це теж впливатиме на майбутню структуру промисловості та сільського господарства, спричинить величезні витрати, що теж любові до окупантів не додасть.
І — головне — людські втрати. Ті, кого росіяни позбавили життя. Ті сім’ї, що вони осиротили. Позбавили годувальників. Позбавили майна і домівки. Чиї долі вони знищили або скалічили.
Мені навіть складно уявити весь комплекс моральних і економічних проблем, який постане перед українським суспільством після закінчення війни.
Практично, пораненому ментально і фізично народу, потрібно буде побудувати нову економіку, логістику, енергетику, надати допомогу інвалідам, сиротам, боротися з наслідками мінування, розрухою…
Я не бачу в майбутньому ні прощення, ні співпраці, ні довіри у відносинах із росією, навіть якщо війна закінчиться завтра. Навіть якщо будуть репарації і вибачення з покаяннями. Навіть якщо тисячі й тисячі росіян захочуть поїхати на українські будівництва для відновлення економіки.
Проблема навіть не в тому, що ми не зможемо забути. Колективна пам’ять народів легко коригується пропагандою і часом. Проблема в тому, що зроблене росією забувати не можна. Інакше це обов’язково повториться.
Я проти того, щоб ненавидіти всіх скопом. У мене багато друзів із російським паспортом — добрих, освічених, нормальних, які ненавидять режим путіна так само, як і ми.
Але це не змінює мого ставлення до російської федерації.
Якщо ми хочемо, щоб трагедія 2014−20 років ніколи не повторилася, то маємо розуміти, що величезний, лютий, безжалісний і дуже сильний ворог живе просто у нас за стіною. Він може говорити, що завгодно, але насправді залишиться нашим ворогом.
Назавжди — погане слово, але правильне для кількох поколінь.
Назавжди залишиться нашим ворогом.
