Нажився на пікапі для десантників

Сюди на службу Божу, сповняючи християнський обов’язок, зберуться десятки таких же, як пан Володимир, українських заробітчан. І коли у своїй проповіді священник, як звично, згадає про далеку Україну та її героїчних воїнів, він разом з усіма присутніми ревно молитиметься, щоб у його Батьківщину прийшов мир…

Після відправи у церкві цей чоловік приїде до свого лондонського помешкання, сяде до тарілки борщу, яка нагадуватиме йому батьківський дім у Галичині. А потім, прилігши, візьме айфон і годинки зо дві телефонуватиме рідним на Львівщину. Запитуватиме про їхнє здоров’я, про поточні справи у селі і у сусідньому місті.

Вдома втішаться цьому дзвінку. Подякують за надіслані на підтримку родини фунти стерлінги. І з сумом повідомлять, що в їхній район знову привезли полеглого героя…

Володимир тяжко зітхне і, щоб обнадіяти співрозмовників, запевнить, що він зі своїми українськими друзями у Лондоні допомагають фронту чим тільки можуть. Так би мовити, наближають Перемогу.

Люди біля телефонної трубки просльозяться, повірять у ті його слова, в його чесноти. А я — ні…

Українська діаспора в Англії, як і багато інших наших краян, розкиданих долею по всьому світу, від початку війни з усіх сил прислуговується своїй країні. Спонтанно об’єдналася в оборонні фонди, щотижня вносить туди чималу частку заробленого, купує і надсилає в Україну вкрай необхідне для нашого воїнства. На початках це були бронежилети, кевларові шоломи, аптечки, тепловізори, сучасні приціли. Зараз, в основному, це — дрони і всюдиходи.

Пікап для десантників 95-ї бригади взялися шукати і два десятки об’єднаних у благодійну спілку заробітчан-волонтерів з Лондона, а серед них — згадуваний пан Володимир. Про «колеса» їх попросив добрий знайомий у Львові і його важко поранений племінник. Навіть прикутий до ліжка він хотів би хоч чимось підсобити побратимам на передовій…

Замовлення «взяли у роботу». Зібрані поміж собою кілька тисяч фунтів волонтери передали Володимиру і уповноважили його знайти і купити для наших бійців надійне авто. Довіряли йому, бо робив це, на їхнє прохання, вже не раз. Кілька всюдиходів вже доставили воїнам.

Відправляти повинні були і цього разу. Куплена машина, з вигляду, надійна, потужна. У пікап можна завантажити не один ящик снарядів, інше військове спорядження, можна навіть встановити у ньому модуль з кулеметом. Уже збиралися відвезти це авто на паром, а звідти через Бельгію, Німеччину, Польщу — в Україну. Та ба! — помітили, що з-під двигуна на землю протікає мастило. Як з такими «колесами» можна воювати на фронті, їздити по його бездоріжжю? Підведуть!

Добре, що негаразди помітили на місці. Тут же треба їх усувати. Звернулися до Володимира: дай контакти продавця пікапа — запитаємо в чому проблема, як з нею впоратися. Бо ж «відвалили» за авто досить пристойну суму…

Після тих слів напарник весь якось знітився, заметушився, почервонів, став загикуватися. Номер телефону давати відмовився. Як і адресу колишнього власника пікапа. Це виглядало підозріло. Коли ж хлопці наполягли, мовляв, самі поїдемо до того пана, спересердя вимовив: не треба нікуди їхати — я поверну різницю…

Волонтери аж присіли. Вони, наскільки можуть, тулять свою трудову копійку, щоб допомогти фронтовикам, а ось цей тип частину тих грошей краде. Купує машину за одну суму, а звітує про іншу, значно меншу. І, випадково впійманий на цьому «гендлі», погоджується повернути навар. Уже з десяток машин купив за гроші добродійників — судячи з усього, стільки ж було «різниць»…

Пан Володимир, якого знайомі прилаштували до себе на роботу у Лондоні, з ними уже не працює. Вигнали. Не можуть допустити, щоб серед них був «кидала». Він, до речі, і Україну «кинув». Не признається про справжнє громадянство — оформив собі румунські документи. Але з допомоги для України користає. Далека рідня про це навіть не здогадується…