Похорон Воїна став буденністю, війна стала локальним конфліктом, а допомога армії — непідйомною ношею…
Що ще має статись, щоб ви опам’ятались всі? Скільки ще пролитої крові вам потрібно, щоб у ваших наївних меркантильних головах все стало на свої місця?
А мене сьогодні накрило…
Пустомити. Львівська область…
Моє місто, що з тобою???
Хоронили нашого Саню. «Смурфа», дехто знав його як «Благодарочку». Але це зовсім неважливо.
Важливо ким він був… Важливо, що віддав… Важливо, що отримав в замін…
Санька родом з Донбасу, жив в Пустомитах останні роки… З перших днів повномасштабної війни пішов в армію… Був сиротою, батьки повмирали, жив з дружиною і дитиною в скромній квартирі і тихо будував сімейні плани…
Він був в нашій штурмовій роті, як то кажуть, «свіжим». Найсвіжіший набір на фронт, яким планувалось змінити втомлених і поранених хлопців…
Добре пройшов вишкіл, дуже цінував в людях правдивість і чесність, страшенно ненавидів ворога і мріяв помститись за знищену рідну землю…
Та доля розпорядилась по-іншому — приїхавши на «передок», буквально за кілька днів внаслідок прильоту КАБу «Смурфіка» не стало… Побратими запам’ятають його як одного з найщиріших хлопців, завжди готового допомогти…
Віддав життя… Пішов… І от похорон…
Я не знаю, як описати те, що я спостерігав сьогодні в моєму рідному місті!!! Як це все, бл…, описати?!!
Кортеж повільно рухався пішою швидкістю від міської ради до церкви… Люди, ви де??? Священники, кілька сусідів, пара-дві друзів, два-три десятки хлопців у пікселі, почесна варта з військкомату, трохи представників влади міста на чолі із мером… До останніх, до речі, зовсім не маю претензій в цьому випадку — оголошення про похорон було завчасно опубліковано і назбирало немало сумних «лайків» і коментарів…
Машини військових рухаються за пішою процесією, поліція в «голові» і «хвості».
І от перше розчарування: перехожі люди не стають на коліно, майже ніхто впродовж маршруту, працівники суду, продавці магазинів, пасажири спинених обставинами маршруток не бажають віддати останню шану тому, хто був там за них і замість них… Водії не виходять з машин… Всі тільки нервово чекають, коли то все пройде-проїде, щоб можна було знов повернутись в свої буденні «життєвоважливі» справи, колотити копійку, ну, і тратити її…
Розчарування друге: колона рухається повільно, оминаючи кільце на виїзді з міста, але кілька машин, які з мосту в’їжджають в місто, вперто «розрізають» її на частини, бо їм напевно дуже спішно і діла нема до цього «бідолахи», якого несуть в останню путь…
Розчарування третє: церква. Хлопці чемно стоять на поминальній службі Божій, і от дійшло до промови парафіяльного священника. І тут справжній шок… «Всі звикли казати, що путін винен, кажуть — шляк би його трафив… Але насправді в цьому всьому винні ми всі, бо відвернулись від Бога» — це слова отця, який напевне хотів сказати щось мудре і високодуховне, але своїм брєдом просто викликав відразу у всіх військових, які переглядались між собою і не знали, що відбувається…
Та в мене запитання… А хіба Бог нам дав цю війну??? Хіба Бог кинув 500-м ФАБом на будинок і вбив мирних людей на Запоріжжі??? Хіба це Бог Смерчом спалив церкву на Чернігівщині, а балістичною ракетою вчора убив півсотні людей на Харківщині, які просто проводили обряд поховання… Що скажете, пастирю???
А як вам таке, люди? «Він більше не попросить тушонку, хліба чи нові берці. Йому це більше не потрібно». Це що таке, «всечесний» отче??? Що за дурню ви сьогодні наговорили над труною мого побратима в святому храмі??? А потім на цвинтарі: «Він воював як міг, може добре, може не дуже». Та хто ви такі, …, щоб судити військового і рівень його самовіддачі?! Але Бог вам суддя… Оскома страшенна…
І четверте розчарування: люди… Метушливі створіння з крові і плоті, які охкають на новини, що десь прилетів Іскандер чи Калібр, що десь загинула дитина і її мама, що десь згоріли живцем цілі квартали… Охкають і ахкають, але проходить рівно одна хвилина, і люди знову повертаються до всього, що не про війну… А чого ж довше думати про це? Це ж десь там. Не у нас. До нас далеко, ППО зіб’є накрайняк. Люди, для яких похорон Воїна став буденністю, війна стала локальним конфліктом, а допомога армії — непідйомною ношею…
Що ще має статись, щоб ви опам’ятались всі??? Скільки ще пролитої крові вам потрібно, щоб у ваших наївних меркантильних головах все стало на свої місця???
Смішно спостерігати вашу наївність, і прикро до блювоти…
Саня, «Смурфік», «Благодарочка», пробач мені за моє місто ((((
Спочивай в мирі, друже!!!
Свої — серця нам виривали,
Чужі — тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
(Олександр Олесь, 1908 рік)
