Можна мати багато грошей, але бути злиднем. Це ментальність. Пролетарська
Багата людина не жметься, не боїться розставатися із грішми, розуміє, що не в їх кількості заможність
Як саме розставатися, і то питання смаку. Можна бути «Януковичем» чи розсипати на «понти, стразіки і блискітки», а можна «Інгваром Кампрадом», наприклад, бути меценатом, фінансувати талановитих, культуру, мистецтво, науку…
Мова не про те — бідний в постійному пошуку грошей, скільки б мільйонів не мав. Гроші заради грошей — бідний. За найменшої можливості, хоч трішечки, але домалювати собі чи своїм — бідний.
Можливо, це травма походження (коли з покоління в покоління виховувалися саме такі рефлекси), можливо, це травма становлення конкретної особистості. Типу «роблю, бо можу, я до цього йшов».
Кейс «довічна пенсія» — як явище довічні пансіони для науковців чи митців, це потрібна річ. Їх може надавати держава, можуть надавати фонди, що опікуються наукою або культурою. Але коли ти Володар Гори по статусу і валютний мільйонер за статками, то забезпечення спокійної старості батькові держкоштом це… соромно якось. Це ті самі ментальні злидні.
В кожної людини різні потреби і запити до життя. Це нормально і правильно. Уявімо 3 тисячі доларів на місяць. Рік — 36 тис. дол. 10 років — 360 тис. дол. Чи посильні ці гроші «для батьків», коли ти успішний бізнесмен із офіційними статками нехай в 100−150 мільйонів дол. Посильні. Для спроможних дітей, це було б «не питання» — а як же інакше? А коли ти маєш, але все одно виписуєш із суспільної чи державної скарбниці якісь крихти — сором.
І було б байдуже чи людина скоробагатько із психологією пролетаря, чи людина заможна й дає раду статкам, як вважає за доречне — їх право. Бути багатим не встид, прагнути заможного життя — норм. Докладай зусиль і хисту — будь багатшим.
Сором, коли суспільство психологічно поводить себе як спадкові злидні, скільки б не мали в кишені, і таких же висуває керувати собою.
