Розуміння того, що ти мусиш, не позбавляє почуття вини перед найріднішими в тому, дальньому кінці столу
Картина невідомого мені автора на обкладинці польського журналу Wprost, який я ніколи не читав, чітко відобразила те, що відчуваю зараз я, і, здається, дуже багато побратимів
Як то кажуть зараз — тригернуло.
Я раптом побачив те, над чим намагався не задумуватись весь цей час. Це ж ми — десятки чи сотні тисяч військовослужбовців ЗСУ за півтори тисячі кілометрів від Дому. Не за своєю волею, але за своїм вибором.
Відірвані від сімей, домівок, дітей. Внуків, друзів, коханих, батьків, звичних і так любимих сімейних ритуалів: прийти додому обняти кохану та рідних, сісти до столу. Вибирати, а потім прикрашати разом ялинку. Читати разом казки, перекладати дитину, яка заснула в ліжку з батьками до себе…
Розуміння того, що ти мусиш (бо хтось же ж мусить) не позбавляє почуття вини перед найріднішими в тому, дальньому кінці столу. Перед дітьми та дружиною, які майже рік якось намагаються вивезти, повернутись, вирівняти життя, щоб було так як «до».
Будь-який найгірший день, до того тричі проклятого 24 лютого, був кращим, аніж кожен день після нього. Нового, стрьомного життя з обстрілами, атаками, прильотами і виходами. Болотом, болотом, болотом…
І от ми сидимо згорбившись перед розбитим екраном мобільника, в Богом забутому селі десь перед одним населеним пунктом, назва якого не сходить з екранів ТБ. Ловимо сигнал водафону чи старлінку і більше в проміжках між підвисанням картинки дивимось Аргентину-Францію. Намагаємось радіти, як раніше, речам настільки далеким і відстороненим, що здаються з іншого світу. Таким дивним тут, на одній з ділянок фронту нашої великої війни.
Але насправді ми всі живемо не тут, а там, в майбутньому. Коли ми повернемось. До своїх. До себе. І кожен день, в найгірших ситуаціях, знову і знову повторюємо собі: обов’язково, обов’язково.
Ми обов’язково повернемось додому.
