У москви не вийшов «Київ за три дні» і окупація країни, бо в 2022 році Україна вже була іншою
Суверенною державою з власною інформаційною політикою, з сильними Збройними силами і з єдиною політичною нацією українців
А що ти робив в політиці і навіщо? Це посилило чи послабило Україну? — це питання, яке періодично має ставити сам собі не лише політик, але і виборець. Політику.
Уявімо собі, що повномасштабне вторгнення росії в Україну почалось в 2014 році, коли Службу зовнішньої розвідки очолює російський агент, а Міністерство оборони України — російський громадянин і агент. Коли всі попередні роки основним завданням оборони було «роззброєння» і знищення всього — від ракет до снарядів. Коли російське телебачення в усіх кабельних мережах країни і російське кіно, попса і петросяни лізуть з кожної праски. Коли «новорічний вогник» — це кіркоров, а вєлікая побєда — головне свято. Коли в книгарні майже немає дитячих книжок українською, а російськомовна школа імені Пушкіна в Києві — це суперпрестижно.
Згадали? Це було тотальною нормою. Зовсім недавно.
І якби тоді трапилася війна… ми б не мали чим оборонятися і навіть, цілком ймовірно, знайшлося б багато людей, які думали б, що «не все так однозначно»…
Чому так не сталося? Чому Україна була готова, попри запевнення, що цього «не буде ніколи, бо просто не може бути»?
Тому, що з 2014 року головними пріоритетами країни стали армія, мова, віра та європейська і євроатлантична інтеграція, яка прискорила модернізацію армії за натівським зразком.
У 2014 мені довелося організовувати процес закриття російських телеканалів (разом Ларисою Мудрак) через шалений спротив, в тому числі і міжнародних організацій.
Потім в Раді писати і проштовхувати закони про можливість Нацради блокувати іноземні телеканали. Про квоти на мову виконавців на радіо, про квоти на мову в телебаченні, про обмеження російського інформаційного продукту (телепрограм), про заборону російського кіно (з Миколою Княжицьким), про українську мову в освіті. Декомунізацію з Володимиром В’ятровичем. Створювати програми українського книговидавництва. І підтримки української кінематографії. І багато іншого…
Це не було легко. Бо купувати російський серіал після його прокатки в росії було значно вигідніше економічно, як і якусь програму андрєя малахова… Бо ставити на радіо «Шарманка» російську попсу і шансон було звичніше, аніж шукати чи стимулювати українських композиторів і виконавців. І тому, що власники каналів і радіостанцій чи їх лобісти сиділи в тій же парламентській залі.
А ще москва звісно чинила спротив. Нав’язуючи зовсім інші «скандали» через свої Вєсті і Страну.юа.
Але попри це, 54 закони в інформаційній сфері стали реальністю, а ми поступово стали забувати єлєну воробєй і гєоргія лєпса чи як його там…
В ці ж роки став реальністю наш головний здобуток — нова українська армія, яка гартувалася українськими боями на Донбасі. Став реальністю український ВПК — з Вільхою, Стугнами, Корсарами, і навіть преславутими 152 мм снарядами.
Це не було швидко, це забирало час, але це стало реальністю до 2018 року. Коли Україна отримала Томос — незалежну Помісну Українську православну церкву. Коли в 2017 році Петро Порошенко сказав мені про такі плани, я була вкрай скептичною. Бо йшлося про доволі консервативні структури і багатовікову залежність… Але він вірив і доклав максимуму зусиль, аби це стало реальністю. І аби москва перестала бути монополістом в духовній сфері.
Так от. У москви не вийшов «Київ за три дні» і окупація країни, бо в 2022 році Україна вже була іншою. Суверенною державою з власною інформаційною політикою, з сильними Збройними силами і з єдиною політичною нацією українців. За останні 9 місяців ця єдина політична нація оформилася остаточно й визначилася зі своїм геополітичним вибором: «Геть від москви» і в «ЄС та НАТО».
Ця нація змогла здивувати світ своєю єдністю і силою, здатністю протистояти імперії і боротися за цінності — за свободу, суверенітет і цивілізаційний порядок.
Вже жодної іншої дороги не буде. Ми йдемо своїм шляхом. І точно маємо зробити все, аби дійти і не дати світові провалитися в пекло третьої світової…
