Спочатку вас вчать перекручувати на їхній лад вашу власну топоніміку й антропоніміку, а потім…
… розказують вам, що вас тут ніколи й не стояло
В мені прокинувся ґрамар-наці й люто гарчить на «запах чужого»: щоразу, коли ви вимовляєте-пишете-повторюєте «СВАТОВО», десь радісно клацає затвором один рузькесольдат.
Пробі, люди, та хоча б «Червону зиму» Сосюри перечитайте, якщо в школі не вчили:
Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!» (с)
(Як же вона в 2014-му боліла, ця топоніміка, — і якою надією відлунює тепер!..)
Я навіть підозрюю, що в Сосюри (тобто в луганчан його покоління) наголос був на останньому складі — СватовЕ, та це вже треба розпитувати в тих місцевих, хто ще пам’ятає, «як бабуся казала» (пам'ятає, що початково місто взагалі звалося — Сватова Лучка, але куди ж таке було вимовити рузькеначальству, тому «Лучку» скасували ще перед 1-ю Світовою…). В кожному разі, казати «Сватово» — це нічим не краще, ніж «ГостомЄль», і саме так це й працює: спочатку вас вчать перекручувати на їхній лад вашу власну топоніміку й антропоніміку, а потім розказують вам, що вас тут ніколи й не стояло, і взагалі, нащо вам здався той Донбас? (перед тим так само були відгризли Північну Слобожанщину й Таганрог, на поверненні яких я все-таки, порядком репарацій, наполягала б, — не можна цілого Стародубського полку скреслювати собі з географії!..)
Одне слово, будьмо уважні — диявол ховається в дрібницях. Вчімось розпізнавати запах сірки.
