Передплатити

Історії про "маленьку" українську культуру - це просто лінива брехня

Люди, які вигадали цю брехню, не змогли просто скористатися критичним мисленням


Ці всі історії про "маленькість української культури" — це просто лінива брехня. Вкидується вона людьми, які претендують на космічність свого "мишлєнія", але при тому лінуються (або свідомо не хочуть) зробити, в принципі, просту роботу. А саме: здійснити невеличку персональну археологію свого сприйняття української культури (демонстративно презентованої в радянських і пострадянських школах і університетах як "маленької", "провінційної", "недалекої"), зняти ідеологічний шар всіх стереотипів, на неї накинутих цією системою, і застосовувати своє критичне мислення хоча би на цьому фронті. І бути готовим до відкриттів.

і тоді виявиться (дивовижно), що:

Сковорода — це цікавезний синтез античності, середньовіччя та модерності з, виявляється, вкрай важливою сьогодні теорією персональної природи, яку зараз шукають всі модні теорії щастя та гуманістичної психології.

Котляревський — це іронічне переписання імперського міфу "Енеїди" в антиімперську травестію, і підпільний удар по римській Енеїді (римському міфу про перенесення дому в будь-яке інше місце) з боку грецького Одіссея (міфу про повернення додому) — а відтак, деконструкція імперської міфології про можливість і легкість "копіпасту" цивілізації.

Шевченко — це зусилля (дуже важливе для Європи того часу) розширити станово-воїнське розуміння політичної спільноти і зробити його значно більш інклюзивним, поширеним на селян і міщан. З цього, в принципі, і починається теорія демократії.

Драгоманов — це дуже навіть універсальне і досі гостро актуальне мислення про те, як узгодити децентралізацію та централізацію політичних спільнот, право націй на самовизначення та необхідність їм жити разом в республіці націй — а це одне з ключових питань ХХІ століття.

Леся Українка — це взагалі наше все саме в сенсі універсальності, бо її здатність охопити такий масштаб культур, епох, цивілізації, моральних питань, зробити це настільки геніально в своїй драматургії можна порівняти хіба що з шекспірівським масштабом.

Універсальність української культури дуже часто не відчитується, ігнорується або свідомо замовчується.

Це тільки малесенькі точки, де українська культура демонструє свою універсальність і масштабність — і, звісно, цих точок значно більше. Просто ця універсальність дуже часто не відчитується, ігнорується або свідомо замовчується.

І, звісно, українською мовою можна й треба говорити про Платона, Христа, Наполеона, єгипетських фараонів, теорію відносності, проблеми сучасної демократії та реформу світопорядку. Було б бажання. А фундамент для цього є.

Джерело