Здається, пора поговорити по-дорослому про доволі неприємні речі
Бо щось мені зі стрічки трохи повіяло черговим всьопропалом, до того ж повіяло одночасно зі Сходу та Заходу
На Заході ніби зрада зрадная, на Сході капець капецький, навіть Арестович сумний-невеселий, і ето вот всьо.
Веселого направду відбувається мало, і одразу скажу найсумніше – так буде ще досить довго. І це треба правильно сприйняти та пережити, щоб веселе та радісне колись все ж таки настало.
Але катастрофи також не відбулось, ні на Заході, ні на Сході. І не намічається – якщо тільки ми її не породимо своєю зажурою та панікою.
Що ж відбувається?
Ну, насамперед, нічого несподіваного. Звісно, для тих, хто не схильний жити у світі рожевих поні та не піддався на ейфорію від наших перших успіхів, які стали сюрпризом і для ворогів, і для всього світу.
Бліцкриг свинособак накрився нашими мужністю та креативом, вороги офігіли та трохи присіли на дупу. Але стан офігіння давно вже минув і змінився станом впертої лютої ненависті до нас. Ми змусили себе поважати, і тепер з нами воюють як із ворогом, з яким рахуються. При тому головна ціль ворогів – повна ліквідація всього українського – жодним чином не змінилась, змінилась в їхній уяві лише послідовність її досягнення.
Якщо хтось із нас намріяв, що кремль після першої, хай і дуже болючої, поразки, готовий в цілому визнати свій програш у війні, то я навіть не знаю, що давало підстави для таких сподівань.
Навпаки, справжня зла та довга війна лише почалась після відступу орків від Києва.
І наразі в цій війні цілком очікувана фаза – фаза масованого ворожого контрнаступу, спроба на всіх фронтах компенсувати програне на початку війни.
Цього контрнаступу просто не могло не бути, він очікуваний, і він цілком очікувано дуже важкий – адже ворог вже враховує всі свої помилки першого етапу, а ми у порівнянні з цим першим етапом ще не набули ніяких принципових нових переваг, натомість втратили перевагу несподіваності нашого опору.
