Місто знало його не за прізвищем - за кличкою "Фаця"...

Кожний населений пункт має свою знаменитість, свого кумира. Як правило, це не ті, хто володіє великими статками, високими посадами і нагородами. Улюбленцями громади стають "не за рознарядкою". А спонтанно, за негласним вердиктом загалу - через фанатичну вірність справі, людям, завдяки непідробній щирості і природній простоті. Саме таким жителі міста Миколаєва, що неподалік Львова, запам'ятають колишнього футболіста "Цементника" Василя Фацієвича.

У мене перед очима далекі 90-і, на які припав розквіт його спортивної кар'єри. У тодішнього покоління, яке жило в умовах суцільного дефіциту, блату, не було особливих розваг. Чи не єдина розрада після виробничої зміни - піти подивитися на футбол. На стадіоні люди отримували такий потужний заряд бадьорості, що забували про всі негаразди - позитивних емоцій вистачало на весь тиждень, до наступного матчу.

Аматорська команда цементного заводу тоді гриміла на всю країну. Клала на лопатки суперників навіть з міст-мільйонників. Втомлені після виснажливого перельоту чи добової трясучки в автобусі, хлопці з-над Дністра вміли зібратися із силами і упевнено громили суперників навіть на чужих полях. Успішно виступали у Кубку мільйонів, Кубку серед підприємств-гігантів, забирали обласні кубки і медалі. Одним з ковалів тих перемог був Василь Фацієвич. Зовсім не богатирської комплекції, цей півзахисник разом з товаришами Василем Верещинським, Ігорем Герилівим, Ігорем Федоришиним, Іваном Корецьким та іншими творили на полі дива. "Фаця" (так коротко колеги і уболівальники кликали гравця під N8) змушував трибуни шаленіти: то в'юном прослизне через частокол оборони, віддасть гострий прихований пас, то влучно вдарить по м'ячу зльоту, проб'є головою у падінні, сміливо піде у підкат. А якщо хтось із суперників грубо грав проти партнера, налітав на грубіяна коршуном…

Якось під час тренувальних зборів "Цементника" у Карпатах там відбувався турнір дублерів вищолігових команд. У другого за силою клубу країни, який мав грати проти "Дніпра", забракло двох футболістів - їх "позичили" у "Цементника". Біло-червону форму столичної команди одягли представники колективу фізкультури Герилів та Фацієвич. Видали пристойну гру, допомогли перемогти. Як зазначали фахівці, грали на рівні з майстрами. "Фацю" і його одноклубників справді хотіли бачити у командах майстрів. Але вони вибрали футбол у рідному місті…

Одним із наставників Василя був знаменитий футболіст "Карпат" Валерій Сиров. Від нього перейняв жагу спортивної боротьби. Був непоступливим під час матчу, але після нього - звичайним хлопцем без жодного нальоту місцевої зірковості. Його любили всі - не тільки за подаровану на футболі радість, а й за виняткову скромність, делікатність, уміння одним словом підняти настрій іншим, за тонке почуття гумору. Його не переставали любити навіть тоді, коли зав'язав з великим футболом. В яке б місто чи село Василь Фацієвич не приїхав на ветеранські турніри, його впізнавали здалека: "О, "Фаця" приїхав до нас!".

Попри футбол, "Фаця" не цурався будь-якої праці. Любив свою велику родину, друзів. А вони - його. Коли з дому йшов у місто, з ним шанобливо віталася вся вулиця Шевченка, найдовша у Миколаєві. І "найфутбольніша" - тут виросла ціла плеяда чемпіонів. Він і сам походив з футбольної сім'ї: майстрами м'яча знають його тестя, сина, швагра, племінників…

А ще Василь був затятим грибником. Ліс став його другою пристрастю. За словами товариша Олега Старовецького, знайти улюблену баранячку для нього було таким же святом, як колись - забити гол…

Минулого тижня "Фаці" не стало - другий інфаркт, перший переніс на ногах. Попри негоду, попрощатися з Василем прийшли сотні людей, було багато молоді. Так проводжають справжніх кумирів.

У кожному місті-селі є такі улюбленці. Уміймо їх шанувати - так само як шанують у маленькому Миколаєві "Фацю"…

На фото: Футболом він жив навіть тоді, коли повісив бутси на цвяшок...