Що я відчуваю сьогодні, в цей "святковий" день?
Мені соромно. Мені боляче
Соромно через те, що особина, яка порівнювала мою країну з актрисою німецьких порнофільмів, отримавши історичний шанс і успішно його профукавши, добиваючи рештки власної підтримки, придумує "свята" з єдиною метою: компенсувати власну неспроможність і неадекватність, легковажність і невміння діяти в кризових ситуаціях.
Сама ідея по суті є вершиною ідіотизму
"Нас лякають, зберімось разом на площах". Щоб що? Щоб легше було бомбити площі? Я розумію, що ризики таких подій невеликі, але хто тобі дає право ризикувати людьми?
Мені соромно через те, що в країні з багатими традиціями, сучасними Героями і героїзмом, що проявляється в обороні країни щодня, ця недалека особина придумує нам "свята" в стилі середньоазійських диктатур, які наповнили календарі і влаштовують фейкові гуляння в "День туркменського алабая" та подібні "знаменні"дати.
Мені боляче через те, що дітей і дружин Захисників України, які готуються до найгірших варіантів, тилові щурі змушують ставати масовкою "святкування», щоб задовольнити примхи недоробленого лідера, що намагається врятувати власні рейтинги.
Мені боляче через те, що люди, які переживають за власну безпеку, не відчувають себе в безпеці, захищеними. В момент, коли їм явно не до цього, змушені святково наряджати своїх дітей в школу чи самі святково наряджатись, бо чинуші до того всього шантажують вчителів чи їх самих.
Мені боляче, що таким способом дискредитують національні символи. Бо гімн не співають під примусом в зігнаній масовці, гімн це те, що лунає з самого серця. І там звучить, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу». За свободу. За нашу свободу. А не як масовку для порятунку рейтингів недоробленого лідера.
