Передплатити

Черги передались на генетичному рівні

Черга - наше природне середовище існування


Ми діти батьків, настояних в чергах, і це передалося нам на генному рівні.

Черги були різними — за ковбасою чи по черевики, за імпортними тюлями чи на польському кордоні.

Черга — наше природне середовище існування. Ми свято віримо, що якщо дихати сусідові попереду в потилицю — то турецький прикордонник швидше проб'є паспорт, а касирка Сільпо працюватиме продуктивніше в півтора раза. І ми відчуваємо дикий дискомфорт, якщо не чуємо чийогось подиху на своїй потилиці.

Нас, постсовковців, легко впізнати в аеропортах — ми ігноруємо лінії для чекання, сунемо натовпом на один пропускний пункт, потім на інший, потім штовхаємося в черзі на трап ради того, щоб ще пів години чекати в літаку на зліт.

Наших батьків так навчили, а вони навчили нас — штовхайся, бо твоє місце можуть зайняти. Проштовхуйся, бо не встигнеш. Створюй ілюзію власної важливості, бо хто в черзі — той в темі. Бо хто обганяє чергу — тому дуже треба.

Ми люто ненавидимо ізгоїв — тих, хто не в черзі. Хто спокійно чекає з кавою або книжкою, поки ми напружено нервово стоїмо, не забуваючи дихати сусідові попереду в потилицю і ловлячи чийсь подих на своїй, а потім спокійненько проходить і займає своє місце. Він нещасний, бо його результат не був усіяний тернистим шляхом страждання і чекання. Його щастя несправжнє, хоч він своїм радісним спокійним обличчям старається доказати протилежне, хоч ми то знаємо…

І єдино правильне, що ми можемо зробити — передати це знання нашим дітям. Змалечку навчити їх правильно стояти в чергах, щоб через роки вони могли в різних куточках світу впізнавати своїх.

Як новітні тамплієри нести свіжість подиху на чужі потилиці. І вмлівати, коли відчуваєш його на своїй.

Джерело