Кидаємо виклик друзям? Що робить офіційний Київ

Слова важливі, тим більше коли йдеться про зовнішні відносини і спілкування між столицями. Жодних сумнівів, що за кордоном почули слова Києва про бажання відмовитися від «партнерозалежності» та відтепер вибудовувати свою політику на засадах «партнеро (не)залежності», виходячи лише з інтересів України, а не реакції союзників. Бачимо оформлення своєрідної «доктрини Зеленського», яка винайшла сумнівний неологізм. Неологізм знайшла, а партнерів можна втратити.

Що не так?

1. «Партнеронезалежність» суперечить логіці повоєнного розвитку. Інакше не з’явилися би на світ ані Європейський Союз і НАТО, ані ОБСЄ і Рада Європи, і багато інших об'єднань. Індивідуальні учасники світового змагання шукають своїх природніх партнерів, і з часом визрівають до союзництва, будучи свідомими ефективності делегування частини своїх привілеїв, навіть суверенітету, в спільних інтересах. Це своєрідна «залежність на благо». Хіба у Люблінському трикутнику, Асоційованому тріо чи Квадризі інакше?

2. «Партнеронезалежність» притаманна авторитарній логіці. В міжнародних стосунках також є індивідуальні країни, які прагнуть унезалежнення від інших і всього. А насправді «узалежнення» всіх інших на догоду виключно власним інтересам. Путінська Росія як раз про це, і точно бажала б перетворити «партнеронезалежність» України від інших на «партнерозалежність» лише від Москви. Унезалежнення також існує як спроба відмовитися чути думку інших, діючи виключно на власний розсуд, ігноруючи поради. Яскравий приклад — Північна Корея. Саме проти таких тяжінь і закликає «доктрина Байдена-Блінкена», які протиставляють демократію автократії, розсудливість — свавіллю, «силу права» — «праву сили». Не хочеться думати, що винахідники українського неологізму натякають на місце України по інший бік інтересів Вашингтону і колективного Заходу.

3. «Партнеронезалежність» кидає виклик довірі до України з боку партнерів. Певне, в Києві забули, що «говорити правду» — це привілей саме партнерства, від якого Київ чомусь і відмовляється. Парадокс. Хочеться вірити, що є й ті, хто розуміють, що самотужки українській дипломатії навряд чи вдастся вистояти у світовому змагання рівноправних за мірками ООН, але нерівних за мірками Кремля. Навіть «нейтральність» України не втримала Москву від територіальних зазіхань. Що ж казати про добровільну відмову Києва від партнерства з іншими (читай, колективним Заходом) і спільної боротьби з викликами Україні. Партнерство — це не лише про правду, це і про довіру.

4. «Партнеронезалежність» кидає тінь сумнівів на справжність політики європейської і євроатлантичної інтеграції України. Хіба не з Києва надходить сигнал про те, що тут (читай, на Банковій) втомилися постійно зважати на думку і оцінку партнерів? Жертвою такого підходу неодмінно стає стратегічний вибір України щодо членства в ЄС та НАТО. Союзники поділяють спільні цінності та інтереси, але зовсім не завжди мають спільні погляди. У цьому цінність партнерства, яке знову ж таки будується на довірі, а не на партнеронезалежності.

5. «Партнеронезалежність» не відповідає викликам перед Україною. Протидія агресії вимагає спільної роботи з партнерами і союзниками на засадах співпраці, взаємодії та взаємосумісності. Доля України і боротьби за відновлення її суверенітету і територіальної цілісності залежить від справжнього партнерства з нашими союзниками. Партнеронезалежність штовхає навіть друзів до вирішення питання «про Україну без України». Партнеронезалежність — прямий шлях до скасування міжнародних санкцій проти агресора.

Як висновок: офіційному Києву варто припинити протиставляти себе всім навколо, кидаючи виклик друзям і відштовхуючи від себе партнерів. Як і слід було б припинити шукати виправдання своїм невдачам у намірі знайти «цапа відбувайла» серед партнерів, не роблячи критичних оцінок власних дій і власної поведінки. Не слід перетворювати нещодавніх партнерів на опонентів і навіть супротивників. Лише через наведення мостів з партнерами, тонкій, професійній і розумній дипломатії розбудовується потужна проукраїнська коаліція в світі.

Джерело