Передплатити Підтримати

Штайнмаєр головного мозку

Доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими "формулами", на когось стороннього

…Ну от, — знову за рибу гроші. Здавалося б, неприйнятна і відверто ворожа ідея ексміністра закордонних справ Німеччини задля «умиротворення» України, за яку два роки тому, мов за рятівну соломинку, вхопився Зе! президент-початківець, і проти якої відчайдушно виступили усі притомні його опоненти, канула у небуття. Та ні, нині вона знову на слуху, знову в ОПУ і околицях носяться з нею, мов з писаною торбою. Бо ж якось треба виходити з патової ситуації. Завершення війни на Сході, обіцяне випадковим персонажем на посаді очільника країни, як з'ясувалося, не вирішується помахом чарівної, навіть ебонітової палички. І дитячий тупіт ніжками під акомпанемент мантр «просто перестати стріляти» досі глушиться канонадою із забороненої усілякими ОБСЄ російської зброї на лінії донбаського зіткнення.

Громадяни можуть до нестями обговорювати деталі божевільної путінської псевдоісторичної писанини, шукати конспірологічні складники несподіваного сплеску українофобської активності противників укрмови, підводні течії, що змусили вічно тимчасового міністра внутрішніх справ покласти на стіл «лідерові» заяву про відставку… Квартал і його режисери невтомно підкидатимуть полінець у багаття суспільних дискусій несосвітенними заявами про любов до китайських маоїстів, про легалізацію канабісу (читай — законоплення усієї країни на вже законно проданих латифундистам землях). Але після візиту Зеленського до фрау Меркель усі ці танці з колінцями, уся гучна риторика і довколаполітичне шумовиння виглядає нікчемною димовою завісою, латаною рядниною для прикриття відверто капітулянтських планів. Причому, для камуфляжу цих намірів авторам фантазії не бракує, а от для бодай позірного ретушування старої «формули Штайнмаєра» — вже ні. Ну, бо що модні словечка, на кшталт «кластерів», придумані у Парижі чи Берліні і по-папужому повторені ексактором розважального жанру? Суть же залишається первинною: вживлення у тіло й без того зраненої війною країни ракових пухлин терористичних Л/ДНР, легалізацію бандитів і кадрових російських військових під машкарою «народної міліції», «тригрошові» опереткові вибори під цівками ворожих автоматів і… ефемерний контроль ЗСУ за українським кордоном вже після цього «фарсу демократії». Словом, — «особливий статус» для «народу Донбасу» з майбутньою мультиплікацією таких «статусів» на всю територію зовні унітарної, але у перспективі — клаптикової країни. Статус, який лише підігріватиме агресивні апетити Путіна, полегшить йому аншлюс досі непокірної губернії, і врешті наочно продемонструє усьому цивілізованому світові «неспроможність» українців мати свою хату, зі своєю правдою і волею.

Звісно, відомі демагоги, на кшталт Арестовича і Подоляка, беруться по-особливому трактувати присутність в українському правовому полі закону про особливий статус, але ціна риторичних вправ цих пройдисвітів відома кожному. І найприкріше, що у вельми непривабливих перспективах вони обирають, як завжди, найлегший шлях: звинувачують «байдужу» і «прагматичну» Європу. Вона чомусь вперто не хоче бачити нас, постсовкових, корумпованих та інфантильних, у своєму колі.

Так, доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими «формулами», на когось стороннього. Але ж, даруйте, хто, як не наші співгромадяни (принаймні, 73 відсотки) дуже хотіли простих рішень складних проблем? Хто, як не вони, надали мандат найвищої влади профанам від політики?

Найлегше тицьнути пальцем в умовного «штайнмаєра», а відтак волати на увесь світ, що чергова спроба вирватися із зачарованого історичного кола провалилася, бо, мовляв, весь світ був проти нас…

Та, здається, цього разу не вийде перекласти усе з хворої голови на здорову. Бо на 30-му році незалежності Україна мала велетенський шанс і підтримку цивілізованого світу. Інша річ, що наші друзі реально не мають втямливого співрозмовника і надійного партнера. Бо чи можна довіритися особі, яка у вічі говорить одне, а робить геть інше? Чи можна планувати спільні стратегії протидії московській гібридній війні, коли у штабі «союзника» (з переднього краю цієї війни!) засідають російські агенти? Коли демократично обраний очільник країни з гідним кращого застосування азартом руйнує демократичні інституції і суспільні угоди, воює з політичними опонентами, виходить за межі власних повноважень, призначає без вини винних, ба навіть пробує карати їх без суду і слідства.

Зеленський може тішити себе ілюзіями, що досі в очах третини співвітчизників він виглядає «своїм хлопцем». Але цей сумнівний імідж не додає йому ваги у перемовинах зі справді сильними цього світу. Амбіції, виплекані теплою ванною придворних радників, — не аргумент у серйозних геополітичних іграх. Схильність до авторитаризму як засобу вирішення державницьких проблем у демократичній країні свідчить про абсолютне невігластво і профанацію декларованих «цінностей». Про те, що, по суті, вони не є цінностями Зеленського, а лише елементом його актуального сценічного амплуа. Причому, явно невластивого нашому «акторові», схильному до екстравагантних імпровізацій, істерики і незагнузданого нарцисизму.

З такими комплексами бажання «поговорити з Байденом», «погомоніти з Путіним» чомусь більше скидається на вередливе: «побачити Париж і померти…».

Зрештою, політична доля Зеленського мене переймає найменше. Інша річ, — наслідки популістського правління кварталівської зграї зі «штаймаєром головного мозку». Вони, як і комунізм, можуть бути набагато трагічнішими для країни. Якщо не фатальними…

Ігор Гулик для «ВЗ»