Передплата 2024 «Добрий господар»

Чому НАТО Україну "заміж не бере"

Дивній риториці українських високопосадовців з приводу наших північноатлантичних перспектив традиційно задав тон хедлайнер цього "кварталу" своїм знаним запитанням до Джо Байдена: "Чому ми досі не в НАТО?"

І, мабуть, несподівано для сценаристів такої дивної історії ця мовна фігура виявилася, нериторичною: президент США, ледь не загинаючи пальці, пояснив невтямливим київським «державцям», що й до чого. Але аргументація Байдена звично пролетіла повз їхні ніжні до критики вуха.

Напередодні чергового саміту НАТО, який розпочнеться 14 червня у Брюсселі (і без участі України), наш головний дипломат Дмитро Кулеба взявся дорікати господарям «весілля» за те, що вони залишили Україну «за порогом»: «Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні та проти членів Альянсу. Я маю на увазі останні результати розслідування в Чеській Республіці».

По-перше, такі пасажі звучать дивно з уст переконаного скептика у питанні євроатлантичних перспектив України, яким пан Кулеба був ще зовсім недавно. У травні наш міністр висловив сумнів, що Києву запропонують ПДЧ, оскільки «декілька країн серед союзників керуються логікою не провокувати Росію і вважають, що сидіти і нічого не робити — це найкращий спосіб тримати Росію в спокої».

По-друге, пану Кулебі давно слід навчитися читати між рядків, зрештою, саме цього вимагає його основний фах і компетенції. Захід давно і більш ніж прозоро натякає Банковій на те, що допоки її коридорами гулятимуть російські агенти, а у головному кабінеті ОПУ сидітиме причетний до «справи вагнерівців» Андрій Єрмак, доти розмови про більш-менш відверту співпрацю залишатимуться лише розмовами.

Бо і в НАТО, і в США давно визначилися з джерелами найбільшої загрози, і головним з них є саме Москва. Чи стануть вони ділитися таємницями з тими, хто одним дзвінком «злиє» їх у ефесбешну «контору»? Звісно, ні. Проблема ворожої агентури загострилася після відверто маніпулятивних парламентських маневрів зі створенням Тимчасової слідчої комісії, яка, за первинним задумом, мала б вивчити справу державної зради з «вагнерівцями». В результаті вийшов потенційно закритий від громадськості каральний орган для політичних опонентів влади, який, до того ж, просто заговорить проблему.

Ба більше, — з легкої руки «Слуг», лідер яких імітує «русофобію» бутафорними нагінками на кума Путіна, у цій, з дозволу сказати, ТСК заправлятимуть такі одіозні персонажі, як Ренат Кузьмін та Нестор Шуфрич…

По-третє, найвидатніший лідер сучасності, забувши, що серед фундаментальних принципів лідерства є вміння за будь-яких обставин тримати слово, послуговується іншим принципом: «Моє слово, хочу даю, хочу беру назад». Після такої жаданої розмови з Джо Байденом, коли придворна свита і наближені до Банкової ЗМІ захлиналися від шалу «перемоги», Зеленський вийшов до журналістів і з прямотою «свого хлопця» дав зрозуміти, що «своїх не здає», що ніхто йому не указ, а «квартальна зграя» — зразок державників і патріотів. Якщо Дмитрові Кулебі замало міжнародних та безпекових нюансів нехоті НАТО до «одруження» з Україною, то, вочевидь, він знає, що критерії участі в Альянсі не обмежуються мілітарними аспектами. Узагалі в пріоритеті — цінності та доброчесність, якими, на жаль, маніпулює чинний український популістський режим. Києву намагалися пояснити, що корупція є не менш небезпечною, ніж зовнішня агресія. І що в результаті? Повне свавілля у справі корпоративного управління (приклад зі звільненим Коболєвим ще свіжий), макабричні списки «олігархів», потуги запровадити у правове поле дивні дефініції і ще дивніші «ознаки» цих осіб. І поруч — повне сприяння охочим нагодувати ненаситні апетити «нових облич», які з кожним днем звикло «старіють», протекціонізм та кумівство, жага наживи будь-яким коштом і на будь-чому. Тому скарги на «невизначеність» НАТО, на те, що Альянс «любить, але заміж не бере», Дмитро Кулеба, як, зрештою, і всі охочі висловитися на цю тему, мали б адресувати не Брюсселю чи Вашингтону, а собі — хорошим і велемовним. І глухим…

Ігор Гулик для «ВЗ»

Схожі новини