Передплатити Підтримати

Непередбачуваний президент: Байден і Україна

Сьогодні, коли виповнюється 100 днів перебування на посаді президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена, світові медіа говорять у першу чергу про його "передбачуваність"

Власне, це і було оголошено головною політичною метою нового глави держави — знизити температуру в Вашингтоні, зробити американське — а значить, і світове — політичне життя більш передбачуванім і зрозумілім. І дійсно, не дивлячись на пандемію, останні три місяці ми живемо у світі, у якому новини зі Сполучених Штатів більше не є калейдоскопом несподіваних твітів глави держави і спроб його оточення пояснити, що ж мав насправді на увазі Дональд Трамп.

Немає непояснених призначень і необґрунтованих відставок, немає тієї атмосфери скандалу і тривожного очікування, у якій всі ми жили під час попереднього президентства. Так, Трамп — це справжня знахідка для нас, журналістів. Байден з цієї точки зору — нудний президент, не випадково конкурент називав його «сонним Джо». Але професійна політика повинна бути саме такою — передбачуваною і відповідальною, позбавленою циркових елементів, які геть знищують навіть очевидні добрі наміри і перетворюють політичне життя зі служіння держави на служіння реготливому натовпу.

Однак з точки зору ставлення Джозефа Байдена до України ми як раз можемо назвати його «непередбачуваним» президентом. Непередбачуваним з тієї точки зору, що напередодні появи нового глави держави у Овальному кабінеті багато спостерігачів стверджувало, що Байден буде намагатися уникати української теми. Уникати саме через її токсичність для його політичної кар’єри. Занадто багато було сказано про те, що у період свого перебування на посаді віце-президента США Байден скористався «кураторством» українського напрямку у своїх особистих інтересах. Ну і, зрозуміло, про те, що цим «кураторством» у своїх особистих інтересах скористався його син Хантер. Тема «українського досьє» Байдена могла стати головною темою виборчого штабу Трампа перед президентськими виборами, про неї постійно згадував сам Трамп — в тому числі і під час знаменитої телефонної розмови із Зеленським, яка призвела у результаті до першого імпічменту. Так чи варто було Байдену знову згадувати про Україну, щоб нарватися на нову критику, нові неприємності, пов’язані з українською темою?

Дійсність, однак, продемонструвала, що новий президент США — людина не з боязких. По-перше, вже у перші дні його перебування на посаді глави держави виявилося, що помилилися ті спостерігачі, які передбачали, що нова адміністрація взагалі у найближчі місяці не займатиметься зовнішньою політикою, а зосередиться на внутрішньополітичних проблемах, яких у сучасній Америці чимало — перш за все на боротьбі з пандемією. Виявилося, що незважаючи на очевидне прагнення побороти епідемію, зовнішня політика стала такою ж важливою частиною активності нового президента США, як і внутрішньополітичні проблеми. «Америка повертається» — це стало вже не гаслом, а серією конкретних кроків.

По-друге, Україна зайняла у американській зовнішній політиці пріоритетне становище буквально з перших днів. Уже в першій телефонній розмові з президентом Росії Володимиром Путіним новий американський президент недвозначно заявив про підтримку українського суверенітету.

Українська тема є постійно присутньою у публічних заявах як самого Байдена, так і провідних представників його адміністрації. І для Кремля, і для світу це — недвозначний сигнал. У Росії зовсім не розв’язані руки по відношенню до України — бо американцям поки що не до цього. Навпаки, нова адміністрація може реагувати на нову кризу навколо України куди більш оперативно, ніж її попередники.

По-третє, самі контакти нової адміністрації з офісом українського президента виявилися контактами, скоріше, «виховного» характеру. Після обрання Байдена багатьом здавалося, що новий президент буде цуратися Володимира Зеленського, пам’ятаючи про роль українського президента у скандалі з Трампом і про дивну, якщо не сказати більше, реакцію Зеленського на скандал з «плівками Деркача».

Дійсно, Байден довгий час уникав контакту з українським колегою, але держсекретар США Ентоні Блінкен досить оперативно встановив контакт з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. А коли Путін зайнявся концентрацією російських військ біля українських кордонів, Байден подзвонив Зеленському. І це продемонструвало, що коли мова йде про захист України, цей мотив для президента США є набагато більш важливим, ніж його особисте ставлення до президента України. Здається, що і у подальшому контакт з офісом Зеленського залишиться таким самим — педагогічним.

Українського президента будуть заохочувати за дії, які відповідають національним інтересам його власної країни, але будуть утримуватися від контактів, коли популізм Зеленського і його прагнення захистити інтереси олігархів і власного оточення будуть шкодити цим інтересам. Ну і зараз ми на порозі «очної педагогіки» — до Києва збирається держсекретар США, можливо, за кілька місяців з’явиться і новий американський посол. А це означає, що до дій української адміністрації, яка сама по собі є провінційною тінню трампізма, в Білому домі будуть продовжувати ставитися з особливою увагою. І це логічно — якщо США хочуть мати в особі України реального союзника і допомагати цій країні, то союзник не повинен зійти з розуму.

Зрозуміло, що поки що ми можемо говорити виключно про сигнали, а не про реальні дії. Перші 100 днів — це всього лише можливість скласти враження про те, якою може бути лінія поведінки нової адміністрації зі стратегічних напрямків. Деякі контури дій можуть бути намічені і під час українського візиту американського держсекретаря Ентоні Блінкена, і, звичайно ж, під час європейського турне Байдена і його можливої ​​зустрічі із президентом Росії.

Перебільшувати можливості США з точки зору вирішення українських проблем я теж не став би, зрозуміло, що реформи в нашій країні і її захист від імовірного нападу — справа самих українців і їх готовності чимось жертвувати заради змін і збереження суверенітету. Але й применшувати можливості США з точки зору стримування подальших агресивних кроків Кремля і допомоги справжнім українським реформаторам теж не варто.

Джерело