Передплатити Підтримати

«Не знаю, навіщо ти живеш!»

Як завдяки прибиральниці у гуртожитку я замислилась над сенсом свого життя

Малюнок Юлії Ліщенко

Кожен ранок у нашому студентському гуртожитку починається однаково: я встаю о шостій ранку, йду на кухню. Треба зварити кави, бо без неї почуватимусь так, ніби й не спала. Прокидаюсь я зазвичай не від будильника: він не встигає спрацювати, я встаю швидше. І на це є причина — прибиральниця.

Прибиральниця нашого гуртожит­ку — особа специфічна. Найважливіша її особливість — голос. Він настільки ве­рескливий, що коли починає кричати на другому поверсі, чути її не тільки на моє­му дев’ятому, а й у сусідньому гуртожит­ку. Вік її залишається загадкою, десь між сорока та сімдесятьма. Вбрана завжди однаково — бахіли, засмальцьовані шта­ни і синій фартушок — такі носять продавчині на ринку. При цьому навіть о шостій ранку прибиральниця, ім’я якої теж та­ємниця, завжди «при параді» — хімічна «завивка» фарбованого блонду, сині тіні над і під очима, блискуча рожева помада.

Одного лютневого п’ятничного ранку я, як зазвичай, вийшла на кухню із джез­вою і горнятком. Молилася подумки: хоч би не зустрітися з прибиральницею! Стосунки у нас ще з мого заселення у гуртожиток були не надто приязні. Крім мене, на кухні рано-вранці зазвичай ні­кого й не побачиш, а прибиральниця вважає своїм священним обов’язком хоч комусь висловити свою цінну думку про те, які всі студенти свині. Так стало­ся і того дня.

Вона влетіла на кухню як ураган, саме у той момент, коли я вже збиралася звідти тікати, тільки-но зачула її вереск у протилежному кінці коридору. Але не встигла. Вона побачила мене і застигла у дверях, відрізавши шлях до відступу.

Погляд її нишпорив брудною кухнею і зупинився на горі немитого посуду.

— Свині! Які ж ви усі свині! — кричала, тицяючи пальцями на брудну плиту і по­суд.

Я вдавала, що її не помічаю.

— Чого мовчиш? Як загаджувати кух­ню, так перші, а як прибирати — усі в кущі.

Я мовчала.

— Забирай цей посуд до себе у кімна­ту! — прибиральниця схопила тарілки і спробувала впихнути мені у руки. Я про­бубніла, що мого посуду там немає. І це, як і очікувалось, не допомогло:

— Ну, то йди і скажи своїм подружкам, щоб позабирали!

— Я навіть не знаю, хто на поверсі живе, — відповіла я.

— І я теж не знаю, навіщо ти живеш, — гукнула прибиральниця і гордою хо­дою переможця вийшла з кухні. Я стоя­ла, розгублена і шокована, з чашкою ви­стиглої кави в руках.

А й справді, навіщо?