Кінець "епохи Меркель": чи зможе Україна зберегти підтримку Німеччини

Звісно, це зовсім інша ситуація, аніж у РФ, де фраза «Путін — це Росія, а Росія — це Путін» сприймається майже як констатація. Та все ж понад 15 років на посаді — це майже епоха.

Проте «епоха Меркель» вже добігає кінця.

Хоча у Німеччині не вщухають спекуляції, що є шанс переконати Ангелу Меркель залишитися ще на одну каденцію, але це дуже малоймовірно: коли вона щось каже, то завжди намагається виконувати. Хоча відставка явно не стане кінцем її кар’єри — сплав цінностей та досвіду Меркель є унікальним і буде більш ніж затребуваний на глобальному полі чи в ЄС.

Проте, поки політичні експерти «підшукують» їй посаду, варто подивитися, ким є новий керівник партії Християнсько-демократичний союз Армін Лашет.

Зовсім не факт, що він стане кандидатом на посаду канцлера — можливі як дискусії всередині партії, так і висунення керівника баварського Християнсько-соціального союзу Маркуса Зьодера, який заробив чимало балів на успішній боротьбі з коронавірусом.

Особистість можливого майбутнього канцлера явно не байдужа для нас, солідарність та підтримка Німеччини в багатьох питаннях є для України визначальною у всіх вимірах — двосторонньому, євросоюзівському та трансатлантичному.

На перший погляд, складно знайти двох настільки несхожих політиків, як Ангела Меркель та Армін Лашет.

Перша добре розуміє та пам’ятає, що таке НДР і взагалі соціалізм, вона виховувалася в родині пастора — саме тому назва її партії, Християнсько-демократичний союз, для Меркель не є загальним гаслом. Вона, можливо, є однією з «останніх могікан», у кому християнські та демократичні цінності органічно поєднуються.

До того ж вона добре знає нас: до речі, коли проходила практику, була на Донбасі і навіть спускалася в шахту. А для німців вона є одночасно близькою та зрозумілою (багато хто пам’ятає її фразу: «Ви ж мене знаєте», її часто називають «матуся», Mutti) — і символом успішного єднання Німеччини.

Армін Лашет походить із самого заходу Німеччини, народився на кордоні з Бельгією та Нідерландами в Аахені, а його родина має походження з Бельгії.

Він побудував свою політичну кар’єру у найбільшій федеральній землі Північний Рейн — Вестфалія. Пережив злети та падіння, програвав на виборах до Бундестагу, після чого мав дві каденції в Європарламенті, де, до речі, серед його пріоритетів була тема ООН.

Повернувся до земельної політики і заробив собі репутацію на проблемах інтеграції у суспільство іммігрантів, зокрема турецьких, за що його іноді називають «турецький Армін». У 2010 році програв боротьбу за посаду керівника партійного осередку ХДС у Північному Рейні — Вестфалії Норберту Рьоттгену, що був його конкурентом за посаду керівника ХДС минулого тижня.

Наразі він об’єднав свої зусилля з Єнсом Шпаном, міністром охорони здоров’я, який також вважається дуже перспективним політиком і, зважаючи на свій вік — 40 років, може дозволити собі «почекати». Удвох вони оприлюднили своєрідний маніфест із 10 пунктів, серед яких, наприклад, створення «міністерства діджиталізації».

Однак Ангела Меркель та Армін Лашет дуже схожі щонайменше в одному — вони уособлюють бажання значної кількості німців до стабільності, передбачуваності та «ще більше того, що вже є». До речі, на відміну від інших претендентів на посаду голови ХДС, Лашет ніколи публічно не критикував Ангелу Меркель — ба більше, він її послідовно підтримував під час міграційної кризи 2015 року.

У сфері зовнішньої політики Лашет завжди робив наголос на ЄС, він має добрі стосунки і часто зустрічається з Еммануелем Макроном, тому можна очікувати посилення франко-німецького тандема, якщо він стане канцлером. Він є «класичним представником старої Європи», але робити швидкі висновки щодо його майбутньої політики не варто — Лашет неодноразово доводив, що може адаптуватися до викликів.

Багато хто вважає Лашета проросійським, його навіть називають «Putinversteher».

Цим терміном (дослівно — «той, хто розуміє Путіна») у Німеччині називають прихильників м’якої лінії щодо путінського режиму. Тож невипадково Лашет нічого не сказав про останнє затримання Алексєя Навального, що викликало лавину критики у Німеччини.

Після захоплення Криму він цитував Кіссінджера, що «демонізація не є політикою, але є алібі для її відсутності». Він пішов навіть далі, говорячи про існування у Німеччині «антипутінського популізму», хоча і казав, що окупація Криму суперечить міжнародному праву.

Таких висловлювань чимало, а серед найбільш яскравих позицій — небажання у будь-який спосіб пов’язувати отруєння Навального та відмову від будівництва «Північного потоку-2». Лашет також завжди брав активну участь у засіданнях Німецько-російського форуму та сприяв бізнесовим контактам з РФ.

Лашет не може не визнавати фундаментальний ціннісний та геополітичний конфлікт між російським режимом та Заходом, але щонайменше до цього моменту намагався займати позицію на кшталт «давайте жити дружно та сприймати реальність такою, як вона є».

І тут його позиція може стати для нас викликом та реальною проблемою, як у двосторонньому контексті, так і у взаємодії з Макроном.

Відповіддю на цей виклик може і має стати системна робота з німецькими політиками та громадською думкою. Ми любимо говорити про двопартійну підтримку в США, але останнім часом занадто покладалися на дружнє ставлення та симпатію Ангели Меркель.

Частково причиною цього є, звісно, коронавірус, однак німецькі політики відверто кажуть, що останнім часом взаємодія відбувається все більше на основі дружніх відносин з українськими політиками та через наше посольство, чого вочевидь замало.

Спекуляції навколо майбутніх виборів до Бундестагу — справа дещо кепська, але реально існує можливість створення першої в історії коаліції ХДС із «Зеленими», які завжди дуже критично ставилися до російського режиму і безумовно збалансовуватимуть позицію ХДС.

Цього може бути достатньо для блокування «проросійських» кроків, але буде замало для того, щоб утримувати заангажовану — політично та емоційно — позицію Берліна.

«Ера Меркель» добігає кінця, українсько-німецька взаємодія стане, можливо, менш персоніфікованою, але точно не має стати менш ефективною.

Причому — незалежно від персоналій.

А для цього Україні необхідно «вкластися» у відносини з Німеччиною — і це є одним із ключових системних викликів для нашої зовнішньої політики у цьому та наступному роках.

Джерело