Передплата 2024 ВЗ

Здоров’я як свобода

Ми всерйоз замислюємося про здоров’я тільки тоді, коли починаємо його втрачати

Знаний історик і публічний інтелектуал Тімоті Снайдер нещодавно опублікував нову книжку, яку блискавично переклали й видали (Павло Грицак і видавництво «Човен») в Україні. Книга називається «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника» і абсолютно не схожа на всі попередні книжки автора. Річ у тім, що вона присвячена хворобі Снайдера, яка несподівано дала йому можливість перевірити на собі дієвість медичної системи і замислитися про здоров’я як частину свободи.

Історія така, що наприкінці 2019 року німецькі лікарі не помітили в Тімоті Снайдера проблему з апендицитом, той розірвався, заразив печінку і кров, але цього не помітили вже американські лікарі. І пан Тімоті пройшов через усе пекло, яким є медицина для звичайних людей: приймальне відділення, ігноруваня й відчуття, що нікому до тебе немає діла. А тим часом сепсис міг призвести до смерті…

Снайдер має рацію в тому, що ми всерйоз замислюємося про здоров’я тільки тоді, коли починаємо його втрачати. І під час своєї недуги нотує в щоденнику кілька глибоких і тривожних думок не тільки про слабкість людського тіла, але й про слабкості суспільства. Говорить про те, що хвора й незахищена людина насправді не є вільною, відтак охорона здоров’я — одне з основоположних прав людини. Констатує нерівність у доступі до цього права, що панує в США: багаті мають кращу охорону здоров’я за бідних, на білих звертають більше уваги, ніж на афроамериканців, слово чоловіків у медичній сфері вагоміше за слово жінок. А понад цим — комерціалізація системи охорони здоров’я, що дбає не про пацієнта, а про прибуток, що шанує не лікаря, а рекламу.

Власне кажучи, ця книжка найцікавіша саме під кутом приватних спостережень за роботою медичної системи в США. Буденні записи Снайдера про те, як мобільний телефон заважає медсестрі робити свою роботу, а лікаря дошукатися годі навіть у критичному стані, значно цікавіші за влучні, але достатньо пафосні висновки про систему охорони здоров’я. Порівняння американських лікарень з віденськими дозволяє Снайдеру показати, що може бути й інакше, що найпотужніша держава світу — це ще не гарантія того, що й медицина в ній буде найкращою.

Українцеві читати цю книжку подекуди навіть приємно. Бо ми звикли критикувати свою медицину на чім світ стоїть, вважати її найгіршою, а себе — тільки жертвами. Але коли читаєш Снайдера, мимоволі усвідомлюєш, що не все у нас так погано. І отримуєш щеплення від наївної віри в те, що страхова медицина казковим чином вирішить усі наші проблеми. Ні! А ще я пригадував розповіді своїх знайомих українців з діаспори, які через десять років життя за кордоном раптом почали говорити про те, що в Україні система охорони здоров’я хоч і корумпована, але працює, натомість у деяких успішніших країнах на візит до лікаря доводиться чекати місяцями. Як тут не згадати й про те, що американські друзі дивувалися, що Снайдер у критичний момент не вдався до «блату» — дзвінків впливовим знайомим, які б могли вишикувати весь медперсонал і примусити звернути увагу на свого відомого пацієнта. Як це знайомо…

Словом, книжка дуже пізнавальна, читається легко і швидко. Щоправда, під час читання переслідує відчуття, що це не книжка, а просто довга стаття, лонґрід — і важко сказати, чи треба було її розтягувати до неможливості, додаючи передмову, пролог, вступ, висновок, епілог, подяки й примітки. Часом краще, коли стаття залишається просто статтею, а лаконічність тільки підсилює силу її основної думки. Крім того, надмірна емоційність у критиці США й Трампа книжці більше шкодить, ніж додає — ми ж любимо Снайдера більше як розважливого науковця, а не гарячкового публіциста. Хоча, зрештою, ця книжка добра як підсумок саме 2020 року — і хай у нас більше не буде ані приводів до таких книжок, ані таких років.

Джерело

Схожі новини