Вректи може і... дичина

Скільки живе пан Петро, чи не найретельніший у селі парафіянин, а у містику не вірив. Казав, що всі оті балачки про фатум, ворожіння, прокльони — не що інше, як вияви злого духа. Розповіді про потаємні сили сприймав як забобони, пересуди, фантазії безвідповідальних людей. Так було до того осіннього сльотавого дня, коли на лісовій дорозі з ним трапилася справді містична пригода…

Погода була препаскуд­ною. На старій асфальтів­ці, що петляла на лісовій ділянці дороги до райцентру, машину підкидало, подекуди зносило. Коли із пагорба спус­кався вниз, за кілька метрів пе­ред його автівкою вискочила зграйка козуль. Різко натиснув на гальма — але замість того, щоб зупинитися, його допотоп­ний «жигуль» на мокрому лис­ті поїхав юзом. Дві кози встигли перестрибнути на другий бік, а третя, бідолашна, потрапила під колеса, вдарилася об бам­пер і бездиханно упала в фосу.

Петро вийшов з машини, присів, дістав цигарку. Жаль було не пом’ятого передка на його «копійці», за ремонт якого треба буде дати майстрам з ві­сім тисяч, — шкода було сарни. Молода, гарна — але вже нежи­ва…

Через пів року по тім трафун­ку Петро Гнатович їхав до міс­та у своїх селянських справах. Не квапився, бо часу мав удо­сталь. Їхав по тій самій доро­зі, яка перетинає ліс. Усе ніби нічого. Аж тут ні з того ні з сьо­го стало йому зле: немов туман поплив перед очима, руки-но­ги стали ватними… Отямився, коли його авто лежало переко­шене у придорожній траншеї. Голова боліла від удару до кер­ма. Нила правиця. Але, дякува­ти Богу, живий. Що і чому так сталося, ніяк не второпає.

Виповз із машини, оглянув­ся. І раптом збагнув, що стоїть точнісінько на тому самому міс­ці, де шість місяців тому не міг загальмувати і позбавив віку ко­зулю. А може, то вона, лісова сарна, так помстилася йому за свою погибель?

З того часу пан Петро їздить акуратніше. І не затикає рота тим, хто розповідає дивовижні історії, які траплялися з ними. У житті всяке буває. Вректи може навіть і дичина. Сам тому сві­док.