«Де тут на Донецьк відправляють?»

Пам’ятаючи полеглих побратимів, важливо, в першу чергу, пам’ятати, що спонукало їх до боротьби. Пам’ять має робити нас сильнішими, а не лягати каменем на серце. Поки війна триває, ми не маємо права зануритись у скорботу, схиливши голову і опустивши руки, які мають тримати зброю.

Я пам’ятаю їх живими, усміхненими і впевненими у своєму виборі. Ми стоїмо на маленькому плацу районного військкомату в останній спекотний день липня. Нас десять добровільних «мобіків» різного віку і різної статури. Одинадцятий добігає. Усміхнений рудоволосий чоловік років тридцяти з винуватою посмішкою школяра, який запізнився на урок, запитує: «Де тут на Донецьк відправляють?». Нас то трохи потішає, бо не надто віриться, що ми таки туди потрапимо. Рудоволосого звати Костя, і воєнком поблажливо дозволяє йому стати до строю. Він і так на сьомому небі, що хоч одинадцять назбиралося. З вдячністю тисне кожному з нас руку, за те що прийшли та ще щось там промовляє патетичне про обов’язок Батьківщині.

Після трьох тижнів на полігоні наші з Костею шляхи розійшлися. Я майнув на доукомплектацію 79-ки, а він трохи згодом з 28-ю теж попрямував на Схід. Жовтневої ночі 14-го, під час мінометного обстрілу Костя загинув, за 20 км від Донецька. За два тижні до того мене зафіксували на позначці 300 в ДАПі.

В своєму реєстрі доль Господь розподілив нас до різних розділів. Однак я впевнений, що Костя, як і кожен з нас, в першу чергу, прагнув перемоги. Усвідомлюючи, що може покласти за це своє життя. Тому я пам’ятатиму його усміхненим і впевненим у своєму виборі, бо пам’ять має робити мене сильнішим, а не лягати каменем на серце. Думаю, саме цього він би хотів найбільше…