Боротьба за чесні вибори в Білорусі – це вже війна з Росією

До Білорусі, тамтешніх виборів і Лукашенка в мене особливе ставлення, бо в 2006 році після чергових президентських виборів мені випало взяти участь у невдалій спробі революції в Мінську, відсидіти 15 діб у відомій нині тюрмі «Окрестина» і стати персоною нон ґрата в цій країні.

Тож зайве казати, що всі ці роки я палко вболівав за білоруську опозицію і бажав Лукашенкові усіляких негараздів. Довго ж довелося чекати! Були роки, коли Лукашенко здавався вічним, а його ідея зробити сина своїм наступником — цілком реалістичною. Але часи змінилися, білоруський диктатор втратив політичний «нюх», робив помилку за помилкою і врешті просто всім обрид. Сьогодні ще зарано говорити про те, якою буде Білорусь після теперішньої кризи; зрозуміло одне — вона точно не буде такою, якою була до цього. Повернення назад неможливе. ​

Камо грядеши?

Я дуже заздрю білорусам у ці дні, бо миті національного піднесення, єднання, відчуття братерства й непереможності, які дарує революція, — одні з найкращих у житті. Ніколи я так не любив свій народ, як під час Революції гідності. Коли побачив, що втомлені та зневірені люди, побиті Голодоморами і совком, виснажені економічними кризами і вічним розчаруванням у політиці, раптом вийшли на вулиці боротися за шляхетні ідеали, демократію і права людини.

Та революції минають швидко, і знову починаються довжелезні сірі роки, будні, коли треба просто робити свою роботу — будувати державу. На превеликий жаль, білоруси не зробили домашнього завдання, не підготували проєкт реформ і не сформували команду, що зможе швидко й ефективно змінити владу, щоб повести країну вперед. Більше того, білоруський народ навіть не зміг визначитися зі своїм курсом на майбутнє, тож питання «Європа чи Росія» роздиратиме країну й розділятиме стрункі ряди переможців.

Протест у дусі «за все хороше проти всього поганого» прекрасний за формою, але інфантильний за суттю. Ми лайкаємо фотографії з мітингів, радісно перепощуємо новини про страйки, але ми, українці, також знаємо, що після революції починаються найгірші часи — рутинної роботи, яку мало хто цінує, політичних чвар між переможцями, розчарувань і зневіри. Ми, українці, знаємо, що навіть після кривавого Майдану можуть настати ще страшніші випробування — іноземна агресія і війна.

Попереду — складні часи

Як на мене, сьогодні можемо говорити про два варіанти розвитку подій у Білорусі, але обидва вони передбачають складні часи.

Перший варіант: Лукашенко за допомогою армії (можливо, російської) придушує революцію, встановлює ще жорсткішу диктатуру, Росія все це підтримує, на ділі анексуючи рештки білоруської самостійності, після чого в країні починається якщо не громадянська, то партизанська війна. Зрештою, сама боротьба за чесні вибори — це вже війна з Росією, хоча білоруси цього й не хочуть зрозуміти.

Другий варіант: революція перемагає, Лукашенко сідає у в’язницю чи втікає в Ростов, в країні формується нова влада. Здавалося б, перемога, але після неї настане глибока криза, передусім економічна, а потім і політична. Бо економіка Білорусі настільки зав’язана на дешевій російській сировині і російському ринку, що Кремль завиграшки зможе шантажувати Мінськ. І знову ж — поступки Путіну означатимуть поступову втрату суверенітету, а відмова — кризу й війну.

Совєтська модель економіки, яку будував Лукашенко, посиплеться після першої спроби реформ, а інфляція й безробіття прийдуть у країну надовго. Частина українців захоплювалися Лукашенком і його владою — мовляв, там вулиці підметені і колгоспи працюють. Уже скоро ми побачимо, що все це працювало в кредит — ціною майбутнього краху. Ми пережили це в 1990-і роки: розпад економіки й приватизацію, зародження дикого капіталізму як пролог до вільного ринку; у білорусів це все ще попереду.

Тому для моїх сердечних білоруських друзів, дорогих сябрів, я можу перефразувати тільки відомі слова Черчиля: попереду вас не чекає нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту. Бо після перемоги доведеться побачити руїни колишньої системи й заходитися будувати нову країну.

• Будувати, коли більшість розчарується в результаті революції, а колишні лідери виявляться слабкими, часто продажними чи нікчемними.
• Будувати, коли перші шпальти світових газет забудуть про вас, а обіцянки інвестицій так і залишаться обіцянками.
• Будувати, коли у всіх навколо опустяться руки, а зневіра стане тотальною.
• Будувати, коли всі голосуватимуть за популістів і обіцянки європейських зарплат, але ніхто не захоче «грати в довгу», формуючи дієві інституції й громадянське суспільство.
• Будувати, коли навколо пануватиме переконання, що до революції жилося краще, а ціна за свободу виявилася завеликою.
• Будувати, навіть якщо не доведеться побачити результатів своєї роботи.

Бо немає боротьби шляхетнішої, ніж боротьба за свободу. Але перемога настає не з поваленням тирана, не в ейфорійному співанні гімну на площі, не в обіймах і майорінні національних стягів. Справжня перемога — коли народ продовжує боротися за свободу через кілька років, після розчарування, криз і невдач. Я вам щиро такої перемоги бажаю.

Джерело