Передплатити Підтримати

Лукашенко зробив усе, аби Білорусь перемогла Білорусію

Диктатор став архітектором національного повстання

Віктор Янукович міг би багато розповісти Олександру Лукашенку. Наприклад, про те, що будь-який протест — це історія про підвищення ставок. Що програє той, хто першим кине карти на стіл. Що в якийсь момент протест перетворюється в двоколісний велосипед: якщо зупиниться, то впаде.

А ще «колишній український» міг би розповісти «нинішньому білоруському» про те, чим загрожує поразка. Про те, як вуличне повстання робить маргінальні спершу гасла — новою нормою. Як напівзабуті герої минулого повертаються в національний пантеон. Про те, як особиста поразка вождя стає колективною поразкою його етики і естетики, — пише Павло Казарін для LIGA.net.

Кому як не Віктору Януковичу про це знати. Зрештою, він був головним інгредієнтом обох Майданів. Тільки йому двічі вдалося об'єднати проти себе країну. Причому настільки, що на одних барикадах стояли люди різного віку, географій і професій. У всіх них було різне уявлення про те, чого вони хочуть. І одне спільне — про те, чого вони не бажають. А тепер цю ж роль в історії Білорусі випало зіграти Олександру Лукашенку.

Українці билися з «Беркутом» не заради Яценюка, Тягнибока і Кличка. Про це варто згадати всім тим, хто розмірковує про місце і роль Світлани Тихановської в білоруських протестах. А всі зарозумілі міркування про те, що білоруси недостатньо «антиросійські», видає в тому, хто це говорить, лицеміра. Тому що Майдан зовсім не відразу став історією про втечу від імперії. Він став таким у силу цілої низки подій. І немає сенсу придумувати собі мотивації заднім числом.

На пострадянському просторі у будь-якого протесту заздалегідь визначені ролі. Вулиця стає «майбутнім», яке б'ється з обридлим «минулим». А тому естетика вуличного повстання, його гасла і прапори — це контури майбутньої Білорусі. Олександр Лукашенко може думати, що йому під силу кийками загнати цю естетику знову в підпілля. Але, насправді, він її лише легітимізує. В рамках старої як світ логіки, що будь-яке насильство сакралізує конфлікт і прапори.

До того ж, білоруський президент зумів максимально полегшити задачу своїм противникам. Він 26 років будував у своїй країні Радянський Союз з сорока сортами ковбаси. Боровся з історичною пам'яттю і символами. І, в результаті, отримав громадянський протест, який естетично і етично виглядає як національне повстання.

Навіть український Майдан не міг похвалитися такою стилістичною різницею протилежних барикад. Шість років тому прапор у країні був один — так само як і герб. А в Білорусі ми стежимо за тим, як радянське полотнище намагається протистояти біло-червоно-білому прапору. Контраст підсилює протистояння і змушує думати про те, що Білорусь проживає свій власний 1991 рік. Нехай і з тридцятирічним запізненням.

Весь цей час Лукашенко привчав свою країну до думки, що вони — частина союзної держави. Вводив другу державну. Розміщував у себе російські бази. Робив друге квітня «Днем єднання народів Білорусі та Росії». А тепер на вулиці виходять люди, які в кожен момент свого протистояння з силовиками попутно шукають відповідь на питання про те, хто вони. І де закінчується для них категорія «ми».

Цей процес неминучий. Тому що будь-який вуличний протест — це завжди пошук кордонів ідентичності. Кожен, хто виходить проти ОМОНу, змушений давати відповідь на питання заради кого він це робить. І пояснення «заради себе» вже не підходить. Тому що логіка егоїстичної поведінки вимагає від свого носія залишатися вдома. Щоб не потрапити в автозак. Щоб не потрапити під кулі.

Вихід на вулиці — це якраз перемога колективної самосвідомості над індивідуалістичним. «Ми» замість «Я». А якщо з'являється «Ми» — то, рано чи пізно, доведеться дати відповідь на питання, хто саме знаходиться всередині цього контуру. І що відрізняє їх від тих, хто поза ним.

Прямо зараз Білорусь проживає новий досвід. Досвід горизонтальної солідарності. Вуличної дії. Десакралізації силової системи. До того ж, на боці вулиці — величезна естетична перевага. Світ століттями оспівував боротьбу слабкого з сильним. Визволителя з тираном. Народу проти узурпатора. Мало що може зрівнятися з правом ототожнювати себе з тими, чиї біографії ти вивчав у школі на уроках літератури і історії.

Неважливо, чим вважає те, що відбувається, сам Лукашенко. Неважливо, як ці події бачать у Москві і Києві. В реальності ж, Білорусь отримує досвід національного повстання. Який не вийде обнулити, навіть якщо повстання програє. Який не вийде обнулити, навіть якщо повсталі виявляться в меншості у порівнянні з байдужими. Тому що національний міф кується не тільки з перемог, а й з поразок. Не тільки з досвіду переможців, а й з досвіду тих, хто програв. Кому як не Україні про це знати.

Київ довго відбивався від спроб Москви поставити між двома країнами знак рівності. І немає нічого дурнішого, ніж вимагати від повсталих білорусів тотальної тотожності з повсталими шість років тому українцями. Жителям сусідньої країни випало шукати межі свого національного «ми». Можливо, рано чи пізно цей пошук упреться в прикордонні стовпи — і вб'є клин в імперський концепт «союзної держави». Але тільки поява ментального кордону між Білоруссю і Росією зовсім не означає скасування цієї межі між Мінськом і Києвом. А тому поблажливість, зверхність та брутальність потуги на маккіавелізм («нам вигідніший Лукашенко, ніж хтось ще») виглядають досить бридко.

Ми не знаємо, чим закінчиться нинішній протест. Чи не знаємо, хто скористається його плодами. На відміну від України, Білорусь прийшла до моменту повстання без будь-яких «сплячих інститутів», здатних у потрібний момент прокинутися і забезпечити спадкоємність передачі влади. На відміну від України, білоруський президент готовий застосовувати силу без найменших вагань. Та й Захід не поспішає реагувати на застосування сили — і нам залишається лише здогадуватися, яку роль у цьому відіграє європейська травма, що залишилася після російського вторгнення в Україну.

Але, так чи інакше, прямо зараз на наших очах народжується ще один національний міф. Який, рано чи пізно, виявиться вмонтований у фундамент нового самовідчуття Білорусі. Зрештою, майбутнє завжди перемагає минуле, навіть якщо програє йому якісь тактичні битви. Запитайте у Віктора Януковича.

Джерело