Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Передчуття звуку

Недавно мене попросили відповісти на питання, "що для мене в житті найважливіше". З того вийшов невеличкий есейчик, який, на тлі всієї скаженини щоденних новин і загального "польоту з хмарочоса", здається, не завадить оприлюднити – просто для рівноваги.

Десь на четвертому році життя я відкрила для себе зоряне небо. На мої питання тато показав мені з балкона (дивно думати, що всього піввіку тому таке ще можна було бачити в місті!) Чумацький Шлях, і Велику Ведмедицю, і завжди найяскравішу на обрії (точніше, в просвіті між дахів над дитячим майданчиком) Полярну зорю. Відтак у мене була розвинулася звичка, що до передпубертату благополучно минулась, але встигла зоставити по собі слід на ціле життя: щойно сідало сонце, я чалапала на балкон, вмощувалась навпочіпки й, задерши голову (одна з невигод цього віку — ти сягаєш дорослим «не вище ніг» і від того здається, наче весь час пропускаєш найцікавіше!), стежила крізь чавунне пруття, як у небі, одна по одній, засвічуються зірки — так само, як вікна в сусідніх будинках, тільки дуже, дуже далеко.

Там, у тих небесних вікнах, мене БАЧИЛИ — і там мене любили: я відчувала ТЕПЛО, що йшло від зірок.

(Уточню на випадок, якщо це прочитає хтось, позбавлений метафізичної жилки, й вирішить, за фройдівським підручником, ніби дитина в такий спосіб компенсувала собі недостачу земної любови, — вдома, в родині дитина була люблена й пещена, як на мій нинішній смак, деколи навіть понад міру. Йдеться про інші речі.)

Сьогодні я вже не відновлю всіх подробиць того стану, в якому я дитиною відчувала, дивлячись на зірки (вдень, коли їх не видно, мені це не вдавалося), що небо ЖИВЕ, — і була від того щаслива. З усього, що я читала потім, у дорослому віці, це здається найближчим до релігійного досвіду, але я не певна, чи заднім числом не підганяю свої враження під описи чужих: сама по собі пам’ять — штука ненадійна, а мовою в яких-небудь шість років людина ще не володіє настільки, аби зафіксувати в ній почуття, що виходять за межі безпосередніх базових потреб. Не виключено, вирішальним у моєму житті став той факт, що я все-таки спробувала це зробити. В маминому архіві зберігся записаний її рукою «Оксанин вірш», який я їй продиктувала після одного з моїх балконних «сеансів медитації»:

Світить ліхтар, наче око,

Онде і другий стоїть,

Наче гриби, ненароком

Хтось зірки розсипав…

Не знаю, звідки тут узялися «гриби», — можливо, ними пахло в повітрі, бо надходила осінь. Решта — це скрупулянтно-точно відтворений крайобраз, що відкривавсь мені в темряві крізь пруття балкона: один ліхтар, другий — і небо вгорі. Найточнішим, однак, у цьому вірші є слово «Хтось»: це вірш дитини про Бога. Перша спроба свідомости назвати Те, чому нема імені.

В сімнадцять, уперше почувши Кантову формулу про «зоряне небо наді мною і моральний закон у мені», я була вражена, як вісткою од близької людини: я зрозуміла, що він так само дивився на небо, як я в моєму дописемному дитинстві, але ніколи не переставав відчувати того зв’язку з ним, котрий для мене поступово став погасати й притуплятися, тільки-но почалось захисне ороговіння душі в процесі її підгонки під суспільні норми: школа, друзі, перші ієрархії в малих групах, перші дарвіністські війни за ресурс (як казав мені один дуже непоганий і славний у своїй країні письменник, «дайте мені правила, і я вас обіграю»!), з роками — дедалі наростаючий звідусюди й інтериоризований «у голову» вічно-недоперетравлений інформаційний шум, що не дає надовго зосередитись ні на чому, крім оперативно необхідного, а з ним і пухнучий намул шуму «емоційного», який я, за аналогією з амебиними «ложноніжками», зву для себе «ложносмутками» й «ложнорадощами» (наприклад, втіха від підлещеного самолюбства та біль від ураженого є однаково «ложноніжковими» почуттями, не вартими серйозних затрат часу й енергії, проте по-наркоманському «підсісти» на них тим легше, чим частіше вони повторюються в болоті буднів, а сучасна цивілізація «підсаджує» нас на них просто-таки силоміць із самого малечку!), тощо, тощо, тощо…

Але є одна річ, яка все ж лишилась мені по тих дитячих вечорах на балконі — яку я встигла з них вихопити й затиснути в пальцях на межі вислизання і якою дорожу, по совісті, понад усе на світі, бо сумніваюсь, чи без неї мені справді цікаво було би так невтомно борюкатися з життям і чи варт була би шкірка за виправку: найточніше назвати її — передчуттям звуку.

Можна б іще, для більшої наочности, — «гулом зірок», але то грубіше, профанніше. Бо гулу, «звуку» в прямому розумінні від того зоряного неба над містом (і навіть ЗА містом, де воно було вже геть усевладне!) таки не було, а якщо й був, то так само нечутний, як, у звичайному стані, гул власної крови по жилах. Була натомість — вібрація, пульсація, щось, схоже на Керролів геніальний «усміх без кота»: попередження, вість, обіцянка, що піфагорейська «музика сфер» — ось вона, тут, існує, і її навіть можна почути — якщо тільки відповідним чином настроїти вухо. Якщо вміти перемкнутися з ультразвукового — в звуковий реґістр. Лягти на хвилю, впіймати ритм.

Слово — перше слово в людському онтогенезі й філогенезі — виникає зовсім не на те, щоб означити предмет (як-от той мій «ліхтар» — дарма що він дійсно стояв у полі мого зору і ввімкнувся, коли стемніло, мов розплющилось око кота в підвалі, що я чесно й зафіксувала, як уміла, проте справа була не в ньому). Первісне призначення слова — це вхопити (і ПІДхопити!) розлитий у Всесвіті РИТМ: як білизну прищепкою, закріпити себе словом на шворці ритму — на одній із безлічі, з міріадів шворок, що бринять, напнуті крізь простір, вібруючи, гонячи, як струм, світло. (І тепло, авжеж, — тепло теж там було, це я пам’ятаю твердо, і на цьому важливо наполягти, бо ні в Канта, ні в інших моїх умовних «співбалконників», які пробували це описати — в Кундери, в нашого Тичини, — про тепло нічого не сказано:

«Над мною, підо мною /Горять світи, біжать світи /Музичною рікою» — це прекрасно про ритм, але не про любов, а Кундера і взагалі чує «дзвін» між зорями як «сміх богів» із нас, людей, так, наче там угорі, обабоки Чумацького Шляху засів гурт накокаїнених чекістів і бухає, придумуючи, якою б іще кумедією з ув’язнених унизу себе розважити, — чи це тому, що чоловіки фатальніше од жінок травмовані народженням, якого самі фізично нездатні продублювати, депортацією з материнської утроби на холод, і не знають тепла без жіночого посередництва?.. — «Глянь, — звірявсь мені один із них якоїсь зоряної ночі, — який жах, це ж усе — мертві планети, подивись, скільки їх, тобі не моторошно від цієї думки?..» — і я була щиро заскочена, що зоряне небо, виявляється, можна бачити й так…)

І кожен вірш — крихітна діюча модель первісного акту творення — так само починається не з того, «про що» хочеш сказати (прошепотіти, прокричати…), — а з ПЕРЕДЧУТТЯ ЗВУКУ. Із бозна-звідки відновленого в тобі, як у реконвалесцентки після отупляюче довгої хвороби, відчуття, що світ — живий, він є «Хтось», істота. Ти відчуваєш його, як і він тебе, його вібрації йдуть крізь тебе. Слово народжується — як і все живе — саме з цього надміру життя.

І так, це за цим відчуттям дорослі люди ганяються «в пошуках щастя» — за ним полюють у коханні й сексі (стани, в яких ми почуваємось найбільше «живими»!), за нього люблять молодість, яка ще здатна на самій лиш «хімії-біології» раз у раз умикати його просто «на запах» (мимойдучої людини, мокрої трави, весняного вітру…), і в глибокому сні воно теж деколи повертається, лишаючи по собі на ранок неостиглий блаженний посмак «чогось гарного», як промайнулої відповіди на всі найголовніші запитання зразу, — не вміючи пояснити собі його природи, ми прив’язуємо його до якого-небудь «ліхтаря», що першим трапив у поле зору: до чогось, що прийшло ззовні і що дається описати як наслідок емпіричного досвіду, тоді як насправді, і Кант якраз це геніально збагнув і окреслив, ключ до цього стану завжди криється в нас самих: це питання чистоти наших власних «рецепторів».

І так, це має якийсь загадковий — не алгоритмізований навіть Кантом, але безпосередній — зв’язок із «моральним законом усередині нас» — із тим, наскільки нам буває погано після якого-небудь малодушного вчинку, про який якнайшвидше хочеться забути (а ще краще зробити так, щоб його не було!), і як довго цей паскудний стан потім зберігається — мов брудна вода, що забиває злив в умивальнику й стоїть там гидкою колихливою масою, зціджуючись поступово, по краплі, — аж доки не очистишся знову до «протічного» рівня, на якому знову зможеш відчути, що світ живий; і ще важливо не проґавити момент, коли ми починаємо цей закон у собі ЛАМАТИ, улещати й нагинати себе, різного роду «зовнішніми» арґументами, до того, від чого, як чудесно-фізіологічно це описує українська ідіоматика, «з душі верне», подібно як люди робляться алкоголіками, реґулярно напиваючись, аж доки не зламають питомий для здорового організму механізм самоочищення та не привчать обдурений мозок реаґувати на алкоголь як на поживу, — такий «моральний алкоголізм» трапляється куди частіше од «фізичного», а діагностується не до порівняння трудніше, ще й переважно тоді, коли змінити щось уже важко, бо людина занадто глибоко вбрьохалася в життя «проти себе» (яке зі сторони до того ж може виглядати цілком благополучним та успішним, тож тим трудніше щось у ньому зрушити).

Про митця в таких випадках кажуть, що він «списався», «погас», «повторюється», але це працює в такий самий спосіб зовсім не тільки з митцями, бо «погаслих» (дарма що на позір «багатих і славних») учених і бізнесменів, журналістів і лікарів, воїнів і священників я теж бачу довкруги донесхочу і, сама скуштувавши на віку різних модусів внутрішнього занечищення, зазвичай можу розпізнати, як давно кожен із них втратив своє «передчуття звуку». Це щоразу безмежно сумна історія, і щоразу та сама — як на мене, варта того, щоб додати її п’ятою до знаменитого Борхесового списку вічних історій, яких, уважав він, «всього чотири»: для зручности можна назвати її «історією Фауста-Твардовського», або ж історією про самогубство, хоча й тут можливі варіанти.

Якщо вдуматись, то суто інтуїтивно я завжди старалась вибудувати собі життя так, щоб, при перших ознаках «засмічення рецепторів», можна було провести «чистку», за потреби — досить радикальну, аби жертвувати і здобутками, й ресурсами, викидаючи їх за борт, як баласт при кораблетрощі. Передчуття звуку завжди було важливіше од усіх здобутків: без нього вони просто втрачали сенс. В одному вірші Івана Буніна цю функцію «невидимого реґулятора» названо «Нордом», як на морському компасі: «Не собьет с пути меня никто. /Некий Nord моей душою правит, /он меня в скитаньях не оставит, /он мне скажет, если что: не то!».

Сформульовано не бозна-як зграбно, але близько до того, як це відчувається, коли в черговий раз розвіюється полуда, і ти розумієш, що знову хочеш — і можеш! — писати, і світ, хоч би яким здававсь божевільним, виявляється все ще нанизаним на струни тонко організованого, розумного ритму, і нема більшої радости, аніж перебування з ним у синергії, — а значить, за піввіку, минулих звідтоді, як ти сиділа на балконі, задерши голову до зірок, ти все ще не збилася з шляху. НЕ ЗРАДИЛА всієї тої сукупної, розлитої в просторі й часі любови, яка знадобилась, аби запустити ту дівчинку — в цей світ.

В цьому місці я подумки «хри́щусь», як казала моя бердичівська бабуся, — і забобонно спльовую через ліве плече.

Джерело