Не Гавел, а Сенгор: чому українцям потрібен африканський президент

Це речення ми повторюємо так часто, що навіть не уявляємо собі, які задачі вирішував Вацлав Гавел, коли він став президентом Чехословаччини, а згодом — Чеської республіки. Задачі, які не пов’язані прямо із тими завданнями, які доводиться вирішувати тут, в Україні.

Коли Вацлав Гавел став президентом Чехословаччини, у його співвітчизників не було ніякого сумніву у тому, що вони — чехи. Звісно, в історії чеського народу був період імперського поневолення. Однак навіть в цей період на території Австро-Угорської імперії чехи пам’ятали про свою історичну державність і намагалися її поновити хоча б в імперських рамках. Це — цілі розділи в історії Австро-Угорщини. Чехів ніхто ніколи не переконував, що вони є другорядним народом і мають дивитися на себе чужими очима. А навіть якщо і переконували, навіть якщо такі асиміляційні процеси були — це було ще до народження Вацлава Гавела.

Коли він став президентом Чехословаччини, вона існувала як незалежна держава вже котре десятиріччя. У цієї держави була багата історія, була трагедія 1938 року, була втрата державності, яка змусила багатьох людей усвідомити, яким подарунком ця державність була. У довоєнній Чехословаччині були люди, які дійсно створювали чехів як нову модерну націю. Такі, як її перший президент Томаш Гарріг Масарик чи великий чеський письменник Карел Чапек.

Тобто фактично в часи «Оксамитової революції» в Празі, в часи, коли Вацлав Гавел став президентом Чехословаччини, а потім Чехії, національні задачі чеського народу вже були вирішені. Було потрібно вирішувати інші, також важливі задачі. Але — інші. Декомунізація, повернення Чехії до сім’ї європейських народів, вирішення проблеми із багаторічним поділом країни на тих, хто підкорився окупації і тих, хто намагався з нею боротися, вічний цей конфлікт між колабораціоністами і тими, хто вважав, що треба було робити все можливе, щоб пришвидшити звільнення від радянської окупації…

Однак всі ці люди — і Вацлав Гавел, який був борцем із радянською окупацією, і Густав Гусак, який став президентом Чехословаччини після цієї окупації, і Олександр Дубчек, який був лідером «Празької весни» — вони були чехами або словаками. Не було ніякого сумніву в тому, що вони не вважають себе частиною якоїсь іншої цивілізації. Навіть коли мова йде про часи, коли Чехія беззастережно знаходилася в орбіті впливу Радянського Союзу. Навіть в часи, коли на вулицях Праги чи Братислави були радянські танки, чехи пам’ятали, що вони — чехи, словаки пам’ятали, що вони — словаки.

Не було мовних проблем. Не було проблем самоусвідомлення. Саме тому чехи і словаки мирно розійшлися і це був приклад не тільки «Оксамитової революції», але й «оксамитового розлучення» двох народів, які так багато десятиріч жили у спільній державі.

Так що для того, щоб з'явився Вацлав Гавел, потрібно вирішити насамперед цю задачу — задачу націєтворення.

Якого ж президента тоді я порекомендував би українцям? Як приклад?

І я скажу, якого президента.

Я згадав про цю людину якраз в цей час, в час, коли ми бачимо смерть американського і європейського расизму, коли на вулицях багатьох міст світу виходять люди із протестом навіть не проти якогось конкретного епізоду расизму, який ми спостерігали в США, а проти расизму, який живе в душах мільйонів і мільйонів людей — як білих, так і чорних, бо расизм — це зневага до іншої раси.

А в наших умовах ми маємо говорити про інше. Про невміння дивитись на себе власними очима.

І я згадав. Леопольд Седар Сенгор. Перший президент республіки Сенегал. Знаменитий філософ, мислитель, політик, поет. Одна з найбільш яскравих особистостей Африки. Людина, тісно повязана із французькою політикою, французькою культурою. Молодий Сенгор захищав Францію під час Другої світової війни. Боровся у Русі опору. Отримав орден Почесного Легіону. Вірші писав французькою мовою і вважається одним з найкращих французьких поетів. Був членом Французької Академії.

Здавалося б, ця людина мала стати частиною французької цивілізації, у неї були для цього всі можливості. Однак сам Сенгор став одним з засновників філософії, яка полягала у необхідності африканцям дивитися на себе власними очима.

Я б не сказав, що ця філософія така вже бездоганна. Очевидно, що вся та ідеологія, яку будь-який мислитель намагався створити у ХХ сторіччі, має на собі нести спадщину цього ХХ сторіччя, дуже непростого, складного саме з точки зору стосунків між демократією і авторитаризмом.

Та й сам Сенгор був не таким великим демократом. Але, з іншого боку, це був перший африканський президент, який добровільно залишив посаду і дав можливість своїй країні розвиватися як багатопартійна демократія.

Я не буду зараз аналізувати ідеї Леопольда Седара Сенгора і говорити про сучасність цих ідей. Я зацікавився ними багато років тому, що мені цікаво було почути цю ідею про необхідність дивитися на себе своїми власними очима. Бо африканці насправді не дивилися на себе своїми власними очима тоді, коли Сенгор створював цю свою ідею разом з іншими відомими африканськими мислителями. Вони дивилися на себе очима колонізаторів.

Це означало, що якщо ти хочеш добитися якогось успіху, ти маєш вивчати англійську мову. Ти маєш дивитися на себе і своїх співвітчизників очима англійського чи французького колонізатора. Ці народи досягли значно більших цивілізаційних успіхів, а у тебе і твоєї країни немає можливостей для подібних досягнень. І якщо ти хочеш стати повноцінним, ти маєш якщо не стати таким, як вони, то принаймні засвоїти їхню оцінку тебе. Ти маєш робити все можливе, щоб стати не таким, яким ти хочеш бути, а таким, яким вони хочуть тебе бачити. Ти можеш ставитися до своїх співвітчизників так, як ставиться до них інший.

І от я хочу запитати в українців, чи не схоже їхнє ставлення до себе на те, як ставилися до себе африканці колоніальних і постколоніальних часів? Чи не дивляться досі українці на себе досі московськими очима? Та й хіба тільки московськими?

Я розмовляв з колегами у Варшаві, які розповідали мені, що багато людей, які приїжджають в їхню країну працювати і бажають там залишитися, намагаються забути, що вони українці. І намагаються бути поляками більше, ніж навіть ті поляки, серед яких вони живуть. Таких прикладів — чимало. І я їм сказав: ви знаєте, проблема цих людей не в тому, що вони забувають, що вони українці, а в тому, що вони намагаються забути московський погляд на українців і просто пригадати чи зрозуміти варшавський погляд на українців. І в цьому сенсі вони ніколи не були українцями. Вони нічого не втрачають, окрім російського розуміння українського народу, яке завжди для них було інструментом до власної самооцінки, до оцінки держави, в якій вони живуть і до оцінки народу, до якого вони належать. Ну, а зараз їм досить легко буде змінити цю московську оцінку на польську.

І з цієї точки зору ті люди, які вміють дивитися на себе своїми власними очима, звичайно, не зможуть так легко адаптуватися до польського погляду на Україну. Тому що для того, щоб адаптуватися до чужого погляду, потрібно не мати свого.

Я не буду дорікати людям, що у них такий погляд сформувався. Тому що коли імперія приходить на якісь землі, як Російська імперія прийшла на українські землі після Переяславської Ради, вона робить все можливе, щоб люди, які живуть на цих землях, відчували себе вторинними щодо тих людей, які цими землями володіють. В цьому є абсолютна логіка імперського розвитку. Так українців потроху робили народом рустикальним, народом сільським. А в містах жили росіяни з російською мовою, з російською цивілізацією. Нація Пушкіна, Чайковського, Рахманінова, Толстого, нація імператорів, переможців… А хто може жити в селах? В селах живуть гречкосії. Вони мають працювати на полі, співати красивих пісень, танцювати гарні танці, коли приїжджають люди з міста, щоб їх розвеселити… А люди з міста потім повертаються додому, щоб створювати свою велику цивілізацію…

Це стосується не тільки українців. Грузини чи вірмени завжди теж були для росіян якоюсь такою святковою цивілізацією, людьми, що мають просто прийняти їх за святковим столом, нагодувати, заспівати якихось святкових пісень… А справжнє життя, справжня цивілізація — вони, звичайно, в Петербурзі чи в Москві. Якщо ти хочеш бути частиною цієї цивілізації, ти маєш відчувати себе росіянином, або хоча б прагнути ним бути. Ти маєш вивчити російську мову. Ти маєш розуміти, що найважливіші культурні надбання — російські, а не твої.

І було чимало людей, які засвоїли цю філософію і навіть очолили росіян, як, скажімо, Йосип Джугашвілі, який став російським диктатором Сталіним. Чи виходець з України Леонід Брєжнєв, який став одним з останніх диктаторів Радянського Союзу. Так називалася тоді Росія. Це і була — Росія.

Але треба усвідомлювати, що Сталін був людиною, позбавленою грузинського погляду на Грузію. Він дивився на Грузію очима колонізаторів. Він хотів бути одним з них. Хотів їх очолити. Брєжнєв дивився на Україну очима росіян.

І так — мільйони співвітчизників Сталіна у Грузії. І мільйони співвітчизників Брєжнєва в Україні.

І не треба думати, що від одного рішення про незалежність змінюється погляд.

Вся проблема, яка існує у національному становленні таких держав, як Україна, пов’язана з цим поглядом. Досі величезна кількість наших співвітчизників дивиться на Україну московськими очима. Якщо освічена людина ліберальних поглядів починає відмовлятися від цього погляду, вона може вирішити, що її прогрес в тому, що вона почне дивитися на Україну польськими, американськими чи європейськими очима. Що вона має відбутися десь у Польщі, Великобританії чи Сполучених Штатах. Бо ж в її країні — все другосортне, все сільське, все провінційне.

І саме тому країна не може нормально розвиватися. Тому що ключ до розвитку — це погляд на країну власними очима. Хай, можливо, при цьому погляді вона не буде виглядати ідеальною. Хай доведеться усвідомити, що втрачено багато шансів. Хай доведеться відповідати не тільки за своїх героїв, але і за своїх катів, за своїх зрадників. Але це буде власний погляд!

Подумайте самі: коли ви стаєте біля дзеркала і дивитеся в нього чужими очима — чи можете ви там побачити себе? Ні. Ви бачите там виключно погляд іншої людини на себе. І якщо ця людина дивиться на вас зневажливо, ви побачите у люстрі карикатуру. Карикатуру, якою вони хочуть бачити вас. Карикатуру, якою ви не є.

Ми досі продовжуємо жити у цьому королівстві викривлених дзеркал. І чому дивуватися, що мешканці цього королівства викривлених дзеркал можуть обрати своїм президентом телевізійного коміка? Але ж вони не бачать у дзеркалі справжнього власного віддзеркалення, тому телевізійний комік може здаватися цим людям Черчиллем або Вашингтоном.

Коли дивишся у чуже дзеркало — так воно все і виглядає.

Я саме тому згадав про Леопольда Седара Сенгора. Розумію, багатьом буде дивно, що я вважаю, що прикладом для України є африканський президент. Але Україна сьогодні з точки зору національного творення знаходиться практично в тому ж стані, що й багато африканських країн. І це — реальність. Цивілізаційна реальність, в якій ми в Європі вирішуємо африканські задачі. Задачі подолання внутрішньої другосортності. Задачі розуміння, що ми живемо в країні, в якій є власна міська культура, власна міська цивілізація, власні досягнення. Що ми розмовляємо мовою, якою не соромно розмовляти в місті. Що всі розмови про українську рустикальність — це зусилля імперій, які володіли українськими землями. Логічні зусилля. Однак для того, щоб відбутися, ми маємо перемогти ці зусилля і цей імперський погляд.

Тільки тоді ми станемо Україною.

Джерело