Передплатити Підтримати

Бо так треба

Днями моїй 12-річній доньці дистанційна вчителька української літератури наказала написати твір на тему "Чому добро завжди перемагає зло".

Це досить сумнівне етичне твердження — якщо не зачовгану максиму, на превеликий жаль, не підтверджену практикою міжлюдського співіснування і взаємин людини з природою, — слід було довести на прикладі оповідання Миколи Вінграновського «Сіроманець» (1977).

Однак проблема в тому, що сам контекст цього твору заперечує будь-які нормальні взаємини радянської людини з природою, а міжлюдське співіснування давно перетворилося на мінне поле після кількох локальних і глобальних кінців світу. Від зав'язки «Сіроманця» кров холоне в жилах: затятий колгоспник Чепіжний мститься хижому вовкові за з'їдену козу й винищує весь вовчий рід, не пошкодувавши й новонароджених вовченят. Далі на авансцену виходить маленький хлопчик Сашко — невиправний романтик, зникомий у радянській дійсності уламок руссоїстького типу людини, який намагається жити в гармонії з природою, чимдуж прагнучи допомогти голодному й осиротілому сіроманцеві.

Розповідати сюжет немає особливого сенсу, адже й без цього зрозуміло, що система цінностей українських шістдесятників якимось чином завжди знаходила засоби для утвердження ідеалів гуманізму, вдало виймаючи з дійсности повоєнного радянського села потрібні сюжетні ходи для тріумфу народницького пафосу. Після сталінських десятиліть, коли людина людині була вовком, потрібно було спертися на щось ідеалістичне, підкреслити якусь нерозтрачену й вічну цінність.

І пафос цей насправді полягав у тому, що поруч із жорстокістю і неприхильністю цього світу завжди існує місце для добрих диваків, які, наражаючись на нерозуміння свого оточення, годують пиріжками вовка і відмолюють у сил зла чисту й незакаляну душу народу. Тому вінграновський або тютюнниківський тип гуманізму, ледь абсурдний у своїх проявах і характерах персонажів, розбавляв парадовість і штивність позитивних (і ще позитивніших) героїв соцреалізму, повертав у літературу конфлікт і, зрештою, створював етичну напругу всередині радянського літературного дискурсу, який зло шукав і знаходив здебільшого зовні — деінде, тільки не тут, себе залишаючи у вихолощеній і відполірованій сталості й однозначності ідеологічного «добра».

Обидві народні стихії — зла й добра — завжди перебувають у діялектичному зв'язку, живляться одна одною і раз по раз вступають у конфлікт. Між злом і добром розірвана душа кожного народу загалом і кожної людини зокрема. Але чи добро таки завжди перемагає зло? Ні, добро лише іноді буває, трапляється в людях. На превелике щастя. Часто-густо саме добро — виняток із правил, порушення норми, девіяція. Бо після всього, що сталося з українцями в першій половині ХХ століття, такі добрі диваки, як хлопчик Сашко, — марґінали, недобитки, «білі ворони», а ніякі не лідери думок чи трендсетери. Ба більше, крім усього іншого, рятувати вовка — це не просто вияв доброго ставлення до природи, а ще й певне дисидентство, виступ проти цінностей сільської громади, яка ніколи не зрозуміє, навіщо рятувати ворога, який їсть наших кіз — наше добро.

А що ж із цим самим народом відбувалося кількома десятиліттями перед тим, як Чепіжний подушив сліпих вовченят у «Сіроманці» Вінграновського? Без ілюзій: такі ж затяті колгоспники так само затято могли забирати хліб в односельців у 1932−33 роках, в 1937-му самовіддано строчити доноси на своїх сусідів, а у 1939-му в мундирах радянської армії вантажити галичан у товарні вагони. То де тоді було добро? На вакаціях? Чому воно не перемогло так само, як, на переконання сучасних учительок української літератури, перемагало завжди? Чи тоді, у тридцяті, саме добро й перемогло, як перемагало завжди? А якщо ні, якщо тоді перемогло зло, то чому те саме зло оголосили добром у 1945-му, віддавши йому пів Европи?

Наші сьогоднішні діти, змушені вигадувати й доповнювати своїми крихкими діточими словами вслід за вчителями порожні мантри про вічну перемогу добра над злом, неодмінно зіткнуться з цим парадоксом і колись запитають: чому ви нам брехали, як брехали нашим батькам і батькам наших батьків? Та ні, не в якомусь абстрактному майбутньому запитають, а просто тут і тепер: «Чому це добро завжди перемагає, якщо я у свої дванадцять років знаю, що воно, на жаль, перемагає далеко не завжди?»

Тому я переконаний: якби наша педагогічна система була бодай трохи чеснішою, а функції вчителя літератури — менш формальними, на прикладі цього оповідання можна було би подати дітям урок про мстивість і людяність (тобто про неприпустимість першої і цінність другої), про природу зла і людський вибір, про вимушене зло у природі, яке неможливо оцінювати за людськими мірками, про те, що вибір добра — далеко не завжди простий вибір, що добро для однієї людини може виявитися не таким уже й очевидним для іншої, про те, що світ — збіса складний, що вовк — істота, яка не лише пожирає наших кіз, а й виконує санітарні, очисні функції в екосистемах і деколи навіть рятує людей, про те, зрештою, що добрим дивакам у такому світі ведеться найважче, а їхні дії часто-густо не узгоджуються зі звичаєвим правом або уявленнями громади про те таки добро і зло.

А поки що доводиться балансувати на хиткій межі між незадовільним виконанням домашнього завдання і репутацією дівчинки-дивачки, яка не лише єдина в усьому класі розмовляє на перервах українською, а ще й підважує усталені ритуали все ще соцреалістичного педагогічного процесу, де добро завжди перемагає зло, бо так треба.

Джерело