Керована селективна анархія
Нещодавно віце-спікер Верховної Ради від «Слуги народу» Руслан Стефанчук виступив з переможною реляцією стосовно успішної розробки в надрах парламенту законів про референдум.
Зе-команда піарить це як справжнє свято народовладдя. Мовляв, усе тепер в Україні відбуватиметься так, як забажає народ, себто більшість на голосуванні. Даремно «слуги» вважають управління країною за допомогою референдумів політичною панацеєю. Маючи в руках виконавчу владу, не так складно досягти потрібного рішення під час голосування. Деякі тоталітарні режими віртуозно володіли цим умінням. На наших очах Кремль тріумфально переміг на «референдумі» про статус Чечні (в умовах цілковитої російської окупації цієї території) і на «референдумі» про статус повністю окупованого російськими військами Криму. 22 квітня поточного року Путін ще раз покаже вміння керувати народними емоціями на голосуванні про «одобрямс» практично нескінченого путінського правління в Росії.
У нас в Україні якось так склалося, що референдум чомусь завжди виграє той, хто його організовує. Винятком може бути хіба що референдум про незалежність України 1 грудня 1991 року, коли національно-патріотичні сили до останнього дня боялися провалу, українські націоналісти мріяли про 51−52% підтримки, а результат приніс практично 92%. Такого не очікував ніхто, і це найкращий доказ незаангажованості та значною мірою стихійності цього всенаціонального голосування. А потім зі створення системи олігархату таких чесних референдумів уже не було й, напевно, тривалий час ще не буде. Як може бути по-іншому там, де громадську думку формують три-чотири олігархічні телеканали плюс ті специфічні канали, що формально вважаються українськими, а фактично належать Медведчуку і Ко, і цим усе сказано…
Керувати країною через референдуми — те саме, що керувати нею за допомогою соціологічних опитувань. Хоча й тут відчувається лукавство й «спритність рук». Хто стане вирішувати, з яких питань проводитимуть референдуми, а з яких — ні? Хто проводитиме цю селекцію? Така політична вибірковість нічим не краща за вибіркове правосуддя. Ось щось про землю «зелені» не поспішають радитися з народом, добре знаючи, що там 70% проти їхніх ідей та новацій.
Не хочуть «слуги» питати народ про легалізацію в Україні горезвісної формули Штайнмайєра, оскільки тут набрати підтримку також дуже важко. Навряд чи об’єктом референдуму стануть сумнівні ідеї Сергія Сивоха щодо «примирення на Донбасі», бо й тут годі розраховувати на народний ентузіазм.
«Слуги», як бачить це Руслан Стефанчук, воліють призначити на роль ініціаторів референдумів «громадських активістів». Хто формуватиме ці групи, хто накидатиме їм ідеї, що мають бути представлені на референдумі? І знову ж питання про селекцію: кого визнавати громадськими активістами, а кого ні? Кому дозволяти реалізовувати ініціативу, а кого гальмувати? Хто це вирішуватиме, як не влада й не у своїх політичних інтересах? Водночас у потрібний час влада зможе збурювати суспільство, накидаючи провокативні питання для голосування й фактично для розколу нації: референдум про мову, референдуми про події історії, про питання миру і війни тощо. Усе це створюватиме в країні хаос, але, як сподіваються «слуги», керований. Вони розраховують, що в цій каламутній водичці ловитимуть свою рибку. Чомусь забувають, що за керованого хаосу завжди є небезпека втратити контроль. Може, Зе-команда переконана, що здатна вести селекцію, десь створювати сум’яття, а десь його не допускати. На жаль, як показує досвід, «слуги» є людьми феноменально легковажними та самовпевненими. А якщо ще врахувати їхнє потужне промосковське оточення, то складається враження, що особливості формування багатьох діячів можуть мати дуже негативний вплив на перспективи України — як далекосяжні, так і найближчі.
Найбільше вражає якась дивовижна суміш псевдоюридичних гасел і суто хунвейбінівських методів розв’язання найскладніших проблем. Приміром, чого варта ідея вирішувати питання відставки тих чи тих державних високопосадовців на… референдумі. Як прості громадяни можуть оцінити фахові дані того чи того державного службовця? Чи не дає це величезних можливостей владі для кадрової сваволі під прапором демократії? Хіба ми не були свідками того, на що перетворилися чимало конкурсів на заняття посад у різних державних органах? Згадаймо хоча б конкурс на посаду голови Державного бюро розслідувань (ДБР) і сумнівне призначення пані Венедиктової? Така «референдумна» система управління державою однозначно знецінює законодавство, Конституцію, інституційну пам’ять державного апарату й може призвести до адміністративно-кадрової руїни України.
