В омані

Часом мені видається, що вже рік, як ми живемо у якомусь макабричному сні, схожому на фільми Стенлі Кубрика та його послідовників.

Можете мені заперечити, мовляв, нас готували до цього напівгіпнотичного стану, поволі, малими порціями впорскуючи у наші очі, вуха, а відтак, і мізки, розбавлену напівправдою, напівбрехнею інформацію, щоб організм звик, перестав опиратися і згодом узалежнився від цієї отрути. Це почасти так, але все має свої межі, хтось змирився, а хтось відчуває передоз…

Перед стартом президентської кампанії серйозні ЗМІ та деякі інтелектуали намагалися утвердити нас у думці про те, що Україна — не виняткова, що увесь світ потрапив у фазу «постправди», що правда — поняття відносне, залежно від того, з якого кута зору на неї поглянути. Та я радше погоджуюсь з німецьким публіцистом Вільгельмом Швьобелем, який у ХІХ столітті сказав влучну фразу: «Думки не стають правильними тільки від того, що з ними багато хто згоден».

Сандал з потаємним відпочинком Зеленського в Омані демонструє, що команда популістів, випадкових персонажів, пройдисвітів, самовпевнених «селебріті» і провінційних фотографів за кілька місяців звикла жити у своєму, паралельному світі, далекому від того, що коїться у реалі. Підозрюю, що ця феєрична тусовка чхати хотіла на проблеми країни, реагуючи на сигнали про них, як на настирливу муху, як на «козлів, що заважають жити».

Кажуть, Зеленський був дуже лютим на ЗМІ, яким вдалося простежити його шлях до Оману, і передзвонив Баканову з проханням відшукати «чортів», що поділилися з журналістами його таємницею. Але його особисто не раз і не двічі «підставляли» цілком конкретні люди — Андрій Богдан з його самовпевненими заявами про непотрібність медіа, Кирило Тимошенко з фейком про відставку глави Офісу президента (без жодних вибачень!), Юлія Мендель і особи дрібнішого калібру — Євгенія Кравчук — очільниця пресофісу «Слуги народу», Микита Потураєв — голова підкомітету з питань інформаційної політики Верховної Ради…

Та головна проблема полягає у світобаченні Зе! команди і її сумнівних ідеологів. Я вже колись писав про специфіку пропагандистської кампанії «Слуг», яку вони застосовували і під час виборів, і вже після. Це приписування опонентові (Петрові Порошенку) усіх «гріхів», притаманних чинному гарантові. Коли ж мова про владну практику стосунків зі ЗМІ, то «Слуги» намагаються звинуватити журналістів у тому, що стало традицією для відповідних служб президентської комунікації з суспільством, для парламентських спікерів більшості, чиновників нижчої ланки.

Але, як казав хтось з великих, «рано чи пізно кожен сідає за банкетний стіл власних вчинків». Саме тому владі не варто жити в омані і накидати цей стиль життя усім. Не можна, тим паче офіційним особам, видавати за справжнє те, що таким не є, яким би бажаним і веселковим воно не виглядало б. Часи фанатичного «Вірю, бо абсурдно», на щастя, минули.