Передплатити Підтримати

Дипломатичну війну виграють після перемоги у фронтовій

Проблема не в тому, хто саме займає президентське крісло в Києві. Проблема в тому, хто займає його в Москві

У мене дежавю. Це все вже було. У 2017-му Володимир Путін заявляв про те, що передача Україні контролю над кордоном «спровокує різанину на Донбасі». Сьогодні він говорить про те ж саме і згадує Сребреницу.

Раніше він говорив про те, що розвал Союзу був розвалом Росії — і скаржився, що країна втратила території і людей. Цьогоріч — твердив про те, що Причорномор'я і схід України — це споконвічно російські території.

У березні 2018-го дорікав Леніна за створення національних республік у складі імперії — і робив це саме в грудня 2019-го.

Російський керівник не змінюється. Його позиція незмінна, його погляди забетоновані. Навколишні країни можуть зачаровуватися і розчаровуватися в своїх політиках. Можуть давати їм мандат і можуть його відбирати. Але Росія приречена залишатися країною, погляди якої визначає світогляд радянського підполковника. Який не буде змінюватися — в силу віку й інерції.

Будь-який політик завжди скутий рамками своєї каденції. Його вікна можливостей невеликі — вони залежать від настрою виборців. А російський президент не залежить ні від кого, крім своїх помилок — і вільний наполягати на них скільки йому заманеться. Його політичне довголіття залежить лише від довголіття реального — і тому він може продовжувати сидіти на березі в очікуванні відповідних умов.

Або ж ці умови спробувати створити.

Власне, він і створює. І спостерігає попутно за тим, як в таборі його ціннісних опонентів назріває розкол і хаос. Як втомлені від протистояння лідери інших країн намагаються оголосити Європою простір від Лісабона до Владивостока. Або як вони намагаються налагодити простір торгівлі — переконуючи себе в тому, що якщо торгівля — форма комунікації, то нехай краще така, ніж ніяка. І чекає того моменту, коли вони будуть готові повернути йому всі права на «споконвічні території», які через недогляд втекли з імперії тридцять років тому.

Ми можемо тішити себе будь-якими ілюзіями. Вірити в те, що нам під силу самим переписати Мінські угоди. Сподіватися на те, що переговори про кордон увінчаються успіхом. Запевняти себе в тому, що головне завдання — знайти в бюлетені правильного переговірника. Але всі ці ілюзії — вони лише від нездатності зрозуміти головне. Дипломатичну війну виграють в той момент, коли виграли фронтову. В іншому випадку потрібно всього лише готуватися до оборони.

Російська забетонована стабільність — це саме те, що має балансувати український хаос. Будь-які риторичні кремлівські ляпаси — на зразок заяв про штучність української ідентичності — повинні виконувати роль ліків. Які мають виліковувати від невиправданої миролюбності. Проблема не в тому, хто саме займає президентське крісло в Києві.

Проблема в тому, хто займає його в Москві.

Переклад з російської

Джерело

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram