Передплатити Підтримати

На шляху ганьби і зради

Років тридцять тому я опублікував у журналі «Жовтень» фейлетон на історичний роман Петра Угляренка, здається, «Князь Лаборець». Фейлетон називався «Князь я чи не князь?»

Роман був примітивний, персонажі в ньому розмовляли якоюсь дубовою мовою. Зрештою, це було на той час в тренді, що персонажі історичних романів мусять розмовляти не живою мовою, а ледь не копіювати фрази з літописів: «Прийшли ми, господине, живот свій віддати за отчину» і т. д.

Власне, я тоді зосередився на діалогах. Вони вражали своєю тупістю. Раз-по-раз князь задовбував своїх підданих фразами: «Я князь», «Хіба я не князь?», «Ти забув, що я князь?» і т. д.

Згадалося це мені, коли я переглядав відомий блокбастер про те, як беззбройний пацанчик ставить на місце здорових мужиків на передовій. Якщо бідний князь Лаборець лише з вини графомана мусив робити з себе ідіота, то так званий президент уже демонструє яскравий приклад меншовартості.

Бо це ж уже не вперше нагадує співрозмовникам, що він президент. Мабуть, має якісь глибокі сумніви. Невпевнено чується у цій ролі. Чи сценарій погано виписаний, чи сон поганий наснився. Що він, наприклад, знову в КВН виступає і бігає в трусах по сцені. Від такого жаху може і в піт кинути.

От, коли грати Бєню — тут все просто. Чи без трусів на піаніні бренькати.

А тут без трусів не можна. Бо ж президент!

Правда, звихнутої країни. Але з ким не буває.

Потрапивши в коло здорових дядьків, гном, мабуть, чується некомфортно. І відразу починає давити: я президент!

Це як на стрєлку я колись попав.

 — А ти кто? — питає один такий тупенький мого знайомого, який тільки починав свою «підприємницьку» діяльність на початку 90-х.

 — Я Муха! — відповідає той.

 — А-а, понял… Щас рєшим…

Бо Муха це Муха. «Рішав питання».

А що вирішує Зеро? Зеро вирішує Хуйлові і Бєніні проблеми.

А ми йому заважаємо. Він чується незатишно. Мусить постійно нагадувати всім, що він Янелох і президент «етой страни».

Але він ще й боягуз. Бо злякався образ і дуже делікатних натяків на погрози з вуст двох симпатичних дівчат. Відтак слуга наброду Олександр Качура подав заяву про вчинений злочин до правоохоронних органів, у Генпрокуратуру і в ДБР.

І це знову мені дещо нагадало. А саме той незабутній рік, коли я написав вірша «Убий п@дараса». Тоді теж не сам дорогий Віктор Федорович поскаржився на мене, а компартія, яка начебто була в опозиції. Вони поскаржилися теж не в одне місце, а одразу в три: в міліцію, прокуратуру й СБУ. Не буду зайвий раз переповідати всі перипетії тієї бурхливої справи, бо вона завершилася нічим. Правоохоронні органи у своїх висновках радили скаржникам подавати до суду. Однак подати до суду міг лише той, кого було публічно ображено, а не хтось інший. А нині, вочевидь, правила змінилися. Ображений мовчить, а за нього відстрілюються його сторожові цуцики.

Янукович, мабуть, вирішив, що буде геть кумедно, якщо подасть до суду, де муситиме признатися, що він і є той самий п@дарас, якого оспівано на кількох мовах. І обмежився лише одним покаранням для мене. Кілька років підряд мої книжки викреслювали зі списків на державні закупівлі для бібліотек. Бібліотеки їх замовляли, а їм їх не надсилали. Карали мене гривнею.

Цікаво, що вимоги посадити обох дівчат вилітають з вуст якраз тих, хто ще недавно й сам дозволяв собі лайливі висловлювання на адресу попереднього президента, ба навіть шкодував, що під час його передвиборного з'їзду не пустили до зали газу, аби одним махом здихатися всіх порохоботів.

Однак нікого з цих Зе! друзів не притягнуто до відповідальності. Мабуть, тому, що побажання смерті своєму ворогу — річ природна і зрозуміла.

Щоб ти здох! — хіба самі ви ніколи не чули такого побажання на свою адресу? Я чув. Але живу.

Живу і бажаю своїм… та чому лише своїм… ворогам України здохнути. Бо цей шлях, на який ми ступили, називається шляхом ганьби і зради. Шлях прогинання перед кремлівським миршавим карликом у всьому. І в тому, що вже не йдемо в НАТО, щоб не дратувати сусіда, і навіть в тому, що вже не будуть фінансувати окремі фільми, які можуть образити того ж таки сусіда.

Список фільмів, які отримали державне фінансування, раптом перелопатили. Відтак викинули звідти не лише фільм за моєю повістю «Діви ночі», мультфільм «Місце для Дракона», але й фільми про Лесю Українку, Олену Телігу і Голодомор, натомість вибрали якусь примітивну комедію «Мамахохотала» слуги наброду, яка взагалі не пройшла пітчинґу.

Та не це мене найбільше обурює, а те, що відкинуто фільм «Конотопська битва» Ахтема Сеітаблаєва, чий «Захар Беркут» б'є всі рекорди.

Бо як же ж таке можна знімати! Це ж недружній крок! Адже фільм розповідає, як українці розбили московитів.

Я бачу, грядуть дуже тривожні часи. Коли я писав колись, що тільки нові і нові жертви будуть стверджувати нашу свободу, багато хто казав, що це перебільшення. Що Майдан уже виховав нове покоління українців. Скріпив їх і наповнив патріотизмом. Патріотизмом так. Але чи розумом?

Тож будьмо готові. Це не кінець. Нас чекають нові жертви.

Якщо хтось думає, що таких великих жертв, як Голодомор і Розстріляне відродження досить для того, щоб Господь нарешті змилувався над нами і не карав, то це не так. Бо це те, що ми про@али. Солдати, які пішли орати, тікаючи з фронту, і не підтримали українську революцію, пізніше поклали трупом і себе, і свої родини.

Балтійці не побігли орати і з меншими силами добилися незалежності.

А кажуть, що в 10 сторіччі вони ще були дикими. Гадаю, краще бути диким і незалежним, аніж хизуватися Трипіллям, святителем Андрієм, Володимиром і Ольгою, а при цьому опинитися в такій темній дрімучій задниці.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram