ЗеЛенінське танґо

Переживши перший шок від вислідів президентських та парламентських виборів в Україні, частина велемудрих експертів, політологів і просто охочих до «фільозофії» взялися втовкмачувати у голови пересічних громадян тезу про те, що, мовляв, з приходом «нової команди» з’явився шанс.

Нічого нового під сонцем. Ще брати Стругацькі змалювали процес возвеличення блазня: «Дурня плекають, дурня дбайливо вирощують… Дурень став нормою, ще трохи — дурень стане ідеалом, і доктори філософіі заведуть довкола нього захоплені хороводи…».

Пророцтвами «світлого майбутнього» за час правління Зе! Команди зайняті навіть дуже поважні видання, попри те, що з уст керівника Офісу президента (Богдана вже охрестили «зеленим кардиналом») почули про свою «непотрібність».

Зеленський і ті, хто штовхав його на найвищу посаду у державі, а відтак, користуючись шаленим успіхом, по суті, віртуального персонажа, забезпечував йому ще й парламентську більшість, якнайменше міркували про шанси для розвитку країни, її успіх, її перемогу у війні з Росією та добробут громадян. Їм найперше ходило про повернення втрачених після Революції Гідності і правління Порошенка позицій у політичному, економічному та гуманітарному секторах, про «славу днів минулих», про доступ до бюджету, до безконтрольного користування усіма багатствами країни.

Йдеться не тільки про Ігоря Коломойського, який «потерпів найдужче». Чи так, — питання риторичне, але саме Ігор Валерійович найгучніше волає про завдані йому «кривди». Йдеться про усіх без винятку доморощених олігархів старого, ще кучмівського розливу, — Дмитра Фірташа, Віктора Пінчука, Геннадія Боголюбова, Рината Ахметова. І після ста днів президентства Зеленського вже можемо говорити про олігархічний реванш: Коломойський раз-у-раз виграє майнові судові процеси, знову користується пільгами на електроенергію для своїх феросплавних гігантів, Пінчук поновив торгівлю газогінними трубами з країною-агресором, вдруге запровадив свого тестя до складу Мінської переговорної групи. Фірташ наразі відбивається від атак американської феміди, яка рішуче налаштована екстрадувати його до США, водночас заявляє про амбітні бізнес-проєкти в Україні. Ахметов, як завжди, обережний, але тим не менш, потирає руки, очікуючи і на свою пайку успіху — для цього за велінням нового правителя витратився на сотню-другу автівок швидкої допомоги…

Це, так би мовити, бізнесовий вектор того, надуманого близорукими «шансу». Є й інший — значно небезпечніший — безпековий вимір. Хоч як чільні діячі пропрезидентської партії відхрещуються від майбутнього альянсу з кумом Путіна, хоч як намагаються переконати нас у тому, що не допустять відвертих українофобів до віце-спікерського крісла і до самого процесу ухвалення рішень, факти кажуть про інше. Те, що судами в Україні «керує» на короткому повідку Андрій Портнов, те, що в Україну масово приїжджають особи, які б ще рік тому навіть не мріяли про «стольный Киев», те, що керівні посади часто перепадають людям з відверто сепаратистськими, україноненависницькими поглядами, в Україні Зеленського вже стало нормою. І справа тут, можливо, не стільки у постаті самого Медведчука чи його успіхові на парламентських виборах. Справа в тому, що, як зауважила журналістка Лариса Волошина, «Зеленський сам поступово перетворюється у Медведчука». Своїми «дзвінками до друга» Путіна, своїми плаксивими заклинаннями повпливати «на ту сторону», своєю специфічною реакцією на смерті українських захисників у час укладеного його ж емісарами у Мінську «хлібного перемир’я».

Мені важко сказати, чого більше у цих кроках президента-неофіта: злого умислу чи нерозуміння стану справ, щирого бажання миру чи ще щирішого прагнення перекреслити усі здобутки ненависного йому «попередника». Але без огляду на мотиви, як підмітили ті ж Стругацькі: «Якщо заради ідеалу людині доводиться робити підлість, то ціна цього ідеалу — лайно».

Наївні сподівання Зе! Команди на підтримку світу дуже швидко розіб’ються об стіну реалій. Зеленський і його радники зроблять це власними руками. Перший дзвіночок пролунав на Фанарі, де, як те стримано подала нам президентська пресслужба, не було підписано підсумкової екологічної декларації. Екологія, як свідчать обізнані, була там на надцятому місці. Варфоломій І покинув приміщення для переговорів після пропозиції Зеленського підписати навзаєм документ про «новий формат» стосунків УПЦ МП з РПЦ, написаний у канцелярії Ґундяєва, згідно з яким в Україні мала б з’явитися друга «канонічна» церква у піку ПЦУ…

Таким чином, новітня історія України, відтинок після Майдану, все більше нагадують формулу, висловлену колись більшовицьким вождем Леніним: «Крок уперед, два кроки назад». Університетські зубоскали колись жартували, називаючи цей вислів «ленінським танґо». Україна Зеленського повторює цей, далебі, невтішний пірует, отримавши шанс на повернення у минуле.