Про що мовчимо?

Сучасне суспільство — натовп зранених дітлахів з величезними дорослими амбіціями. Кожному члену такого суспільства вічно чогось бракує: часу, терпцю чи ще чогось (достеменно ніколи невідомо, чого)…

Аби компенсувати цю нестачу, спільнота діє за банальним принципом: хотіння. Хотіння, як правило, дорогих і непотрібних цяцьок, невпинних розваг, влади, статусу… Тобто, за великим рахунком, суєти, що не дає людині чогось змістовного, а лише на короткий період розсіює увагу.

Марнота марнот поглинає сучасни­ків. Тому нібито найуспішніші, звані бомондом, щиро засліплені влас­ною гонитвою за компенсаціями того міс­терійного «чогось». Успіх викликає люд­ську заздрість і можливість отримати щось таке, чого інші й у гадці не мали. Та, врешті, погнавшись за маревом, забува­ють про найважливіше: рідних, здоров’я і власну душу.

З тієї ж причини (жадання) у сильних світу цього зароджуються зіркові хворо­би, кризи особистості і панічний страх продемонструвати власні комплекси. Гла­мурні постаті бояться зійти з топів і стати нікому не потрібними, тоді як пересічні, ні­бито «середньостатистичні», щасливо зу­стрічають старість і тішаться малим. Бо перші — смішні лицеміри, ціле життя при­ховують своє боягузтво за ширмою не притаманного їм образу. А другі — живуть, усвідомивши реальні немочі, і виробля­ють здатність їх долати.

Погодьтесь, сучасна людина все біль­ше надається до суєти. Усі прагнуть бути «як один», наслідувати когось «успіш­ного», хоч інколи варто стати «як одно» (об'єднатись). Закономірно: чим більше калькуємо модні егоїстичні моделі буття, тим менш щасливими стаємо насправ­ді. Навіть існує прогресія: з кожним роком число квадратних метрів у віллах зростає, а кількість близьких осіб — зменшується.

Попри безмежну можливість комуні­кації, в цифрову епоху людина стає са­мотнішою. Адже, в першу чергу, порядок денний передбачає справи другоряд­ні, а справді важливі — ретельно замовчу­ються. Наприклад, чоловіки, жахаючись розсипати власний образ «справжнього мужчини», замовчують свої душевні почу­вання (які є складовою їхньої особистос­ті), а підлітки, аби не бути осудженими, не часто діляться власними мріями (через що можуть півжиття мучитись на зовсім не цікавій їм роботі).

Ще сучасній людині бракує мовчання. Не тактовної звички у слушну мить припи­нити власне базікання, а саме блаженно­го стану «внутрішньої мовчанки». Вміння вимкнути телевізор чи інше джерело ві­чного інформаційного потоку, аби пере­стати бути інформаційним ненажерою, залишитись на самоті з роздумами, Бо­гом чи природою.

Знецінення мовчанки пророкував ві­домий німецький письменник та лауре­ат Нобелівської премії з літератури Генріх Бьолль. У автора на цю тему навіть є не­величкий філософський нарис «Мовчання доктора Мурке». Однойменний головний його герой серед медійної суєти, попри заборону, зберігав обрізані фрагменти з власного радіоефіру з людським мовчан­ням. Людська розмова для героя не мала жодної цінності і приносила лише втому.

Сьогодні за один «інформаційний під­хід» реципієнт осилює стільки інформа­ції, скільки освічений британець ХІХ сто­ліття дізнавався за рік. Тож, крім пізнання, варто виділити час і для роздумів, меди­тації чи молитви. Постійно перебувати в інформаційному вирі зовсім не корисно (врешті, мозок, на щастя, здатен очища­тися від шлакової інформації).

Цінуйте мовчання і зберігайте радість, адже живемо лише раз.