Спільнота толерує глупоту

Як писав Нікола Буало: «Усякий дурень знайде ще більшого дурня, який почне ним захоплюватися».

Недавно один із високопосадових українських політиків зронив сакраментальну фразу: «Ви не можете людську тупість обмежити законом». Йшлося про те, що в Україні зазвичай назбируються тисячі претендентів на те, щоб побути нардепом, і десятки — президентом.

Не проблема, до прикладу, самозакоханому, до того ж не вельми адекватному політикану диванного масштабу прокинутися чудового ранку із думкою, що без нього не обійдуться, що йому було нашіптано про високу місію порятунку країни. Не особлива проблема і те, що слід поназбирувати кілька тисяч голосів: нарід у нас, поперше, жалісливий, майже завжди допомагає юродивим, по-друге, не надто влізає у деталі того, за що голосує, по-третє, хто б переймався ретельним дослідженням автентичності бюлетенів. Тому, процитуємо політика ще раз, «жодних гальм сьогодні немає. Учора в школу ходив, сьогодні — депутат народний, а ще через день — міністр».

Тобто спільнота толерує глупоту.

А якщо так, то сама ставить себе на один щабель із тими, кого, не приведи Господи, обравши, проклинатиме вже наступного після присяги дня. Є й інший варіант: здобувши омріяне, учорашня сірість починає втілювати схему, визначену ще Нікола Буало: «Усякий дурень знайде ще більшого дурня, який почне ним захоплюватися».

Але на варто ображатися на недолугих, адже часто ми власноруч ліпимо для них німби і вішаємо на їхні маринарки регалії державної влади. Іноді для того, аби мати зручного цапа-відбувайла, іноді, щоб позловтішатися над марнотою марнот учорашньої бравади кандидата, іноді просто для унаочнення прикладу того, що є нерозумініші та простакуватіші, ніж ми самі.

Погодьтеся, це останнє дуже тішить наше дрібне самолюбство, яке плекаємо потай від інших, вважаючи, що щойно дай нам до рук важелі та кошти, перевернемо світ легким порухом лівого мізинця.

Приреченість на владу глупоти детермінована, у першу чергу, відразою переважної більшості співвітчизників до державницької роботи, усталеним трактуванням цього виду діяльності виключно нагодами зиску та збагачення, а ще примітивним шаблоном постсовєтчини, у якому укладено стандарт для «державотворця»: «Країною може керувати навіть кухарка…».