Цілує тихо Перемога, Губами білими Вдову…

З Миколою Вінграновським я познайомився у Харкові, здається, у 1962 році. Було це так. У цьому місті я зустрівся з моїм другом, поетом Робертом Третьяковим. Він запросив мене до себе додому, а мешкав у відомому письменницькому домі «Слово». Коли ми підійшли до його квартири, побачили у дверях записку. Роберт прочитав її і сказав:
— Славцю, ми негайно їдемо в аеропорт! Вінграновський Микола через п’ятдесят хвилин відлітає з Харкова! На жаль, він не застав мене вдома…

Ми вхопили таксі й погнали на зустріч із Миколою. І ми таки встигли! До відльоту залишалося хвилин із десять. Роберт відрекомендував мене як актора Театру ім. Т. Шевченка й свого друга.

А я не міг повірити, що мені потиснув руку автор «Атомних прелюдій».

Гордий і благородний — таким у моїй пам’яті назавжди зберігся образ Поета.

У 1964 році я переїхав із Харкова до Львова, до Театру ім. М. Заньковецької. Зі Львова часто їздив до Києва. Й наше знайомство поновилося.

Не можу стверджувати, що між нами була дружба, радше — щира приязнь. Коли Микола одружувався з Лесею Білинкевич, я мав честь бути в на їхній розписці за свідка. Були у нас із Вінграновським і спільні зустрічі з читачами, які організовувало Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. Мені доводилося брати участь у подібних виступах із багатьма письменниками, і я не раз спостерігав їхню певну безвідповідальність у виголошенні свого слова. Але Микола Вінграновський щоразу виступав з переповненими почуттями й повною відповідальністю перед публікою, а головне — що важливо! — перед самим собою. Бо для нього Слово мало найвищу цінність Слово було Бог.
1978 року, перебувачи у Києві, я зателефонував до Миколи і почув:

— Заходь, Святославе, не барися!

Коли зайшов до хати, то застав кількох поетів. Ми випили по чарці — й господар попросив уваги. Почав читати свій вірш, який напередодні написав (тоді цей текст ще не мав заголовка):

«Ярами бурими, гнідими
Тумани впали й поповзли…»

Коли він читав, здавалось, наче небесна баня тріскає від його почуттів і могутнього голосу, сповненого трагізму, який всі ми відчули на собі як діти війни. Це читання було дуже особливим, чого не можливо забути! По читанні, настала пауза, тоді хтось насмілився порушити тишу, запитавши:

— Миколо! Хто Вам нашіптує такі слова?
— Не знаю… — відповів.

Згодом цей вірш видрукувала у Львові газета «Ленінська молодь» із доданим заголовком «День перемоги» (хоча не зрозуміло, чи автор його сам пізніше дописав, чи його додала редакція?). Це був 1978 рік. Цього року цій публікації виповнюється 40.

Не можу оминути також і «Заньківчанського вечора», гостем якого був Микола Вінграновський. Це було 1995 року.
Я, як ведучий вечор, а відважився у присутності автора виконати декілька віршів Вінграновського для дітей. На цих поезіях я виховував своїх дітей та онуків. Скільки у них святої безпосередності й щирого мудрого наїву! І безмежної доброти, а іноді й душевного щему. Отож, читаймо твори Миколи Вінграновського, бо вони по-справжньому очищають душу. Він — першоджерельний поет, український. .

Вінграновський був особливим навіть в автографах. На одній із подарованих мені авторських книжок (а саме — «На срібнім березі») Микола написав: «Святославові, на те невелике слово, де день, де ніч, і де нічого не губиться. Микола Вінграновський 1979 Львів».

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя —
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита — кого? чого? — пита.
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…

Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки —
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:

Малі-маленькі — більші-менші,
Дезінфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

1978