Ну, звідки у тих «богоборців» такий ентузіазм?

Доволі часто надибаю у мережі на дописи різних войовничих «богоборців». Прізвищ не називаю, бо вони й так зараз вигулькнуть тут у коментах, як чортики з табакерки. Я і не зважав би, та частина з того «богоборства» відсилається не просто кудись у простір, а, в тому числі, адресована й мені.

Здавалося б, ну що їм до того, вірю я в Бога, чи ні? Чи я від того стану дурніший? Чи вони мудріші? Між розумом і вірою складні відносини, і тут не місце і не з нашими умами у цих відносинах порпатися. Не кожен християнин мудрець, так само, як не кожен атеїст — дурень. Тому перед тим, як пускатися у плавання поміж небезпечними холодними айсбергами вічних проблем, було б добре засвоїти, що розум і різні розумецькі вибрики, на які він дуже часто провокує, — це одне, а віра — дещо інше.

Не раз думав, ну звідки у тих «богоборців» такий ентузіазм, гідний набагато кращого застосування, ну, хоча б для використання, як альтернативного джерела електроенергії? Та нарешті прояснилося. І навів на думку один дитячий психолог. Він вважає, що це так зване «богоборство» не що інше, як дитяче прагнення, збережене деякими індивідами навіть і до глибокої старості, за всяку ціну і будь-яким способом привернути до себе увагу. У нашому випадку, не просто і не тільки увагу людей, а увагу самого Бога. Справа в тому, каже цей мудрий чоловік, що яким би затятим атеїстом ти не був, а рано чи пізно, хай навіть в останню мить посейбічного життя, тобі захочеться сказати Богові щось більш-менш путнє, а не просто ляпнути в черговий раз якусь атеїстичну банальність, затерту до блиску упродовж тисячоліть.А для цього, підсвідомо розуміє кожен «богоборець», Бога треба знайти. Ось вони цим і займаються, тобто по-своєму шукають Бога, Його уваги, і саме тоді, коли, як їм здається, борюкаться з ним.

До слова, у боксі є таке поняття — бій з тінню.Це коли боксер б'ється з усіх сил, але з неіснуючим, уявним противником. Наші богоборні сердеги роблять те саме, тільки на відміну від боксера, який чітко знає, що робить, вони вимахують кулаками перед пустотою. Бо де Бог, а де вони?

Справа не міняється від того, що у кожного з них уже є свій особистий маленький божок, якого вони уже «знайшли», а, скоріше, який знайшов їх. Візуально він найчастіше виглядає, як якийсь ідол, якесь опудало, часто екзотичне і доволі страшне. (Не плутати ні з простоти душевної, ні зі злим наміром з великими світовими релігіями — буддизмом, ісламом, конфуціанством (разом з даосизмом), індуїзмом, юдаїзмом і синтоїзмом). Наші «богоборці» любовно прикрашають ту почвару усілякими словесними фінтифлюшками і проголошують єдино вірним «богом». Але ж людина залишається людиною. Як можна вважати опудало «богом», якщо його навіть горобці ігнорують? І наші «богоборці» в глибині душі також розуміють, що десь все-таки мусить бути інший Бог. Справжній.

Тому знову -- вперед на Бога! «Ось я, Боже, подивись на мене, який я «бойкий»! Так, бува, дитина, якій бракує уваги, перевертає на себе тарілку з супом. Або ляпне кашею в очі мамі, яка її годує. Чи й просто, коли всі ляжуть спати і почнуть дрімати, закричить раптом заполошно: Б-е-е-е!!!

І ці так само. То звідси забіжать, то звідти заїдуть. То пробіжаться інохіддю по Євангеліях, то прогалопують зі свистом по Старому Заповіту. То бекнуть, то мекнуть. То знічев'я плюнуть у «лоно Авраамове», то для форсу мимохідь хвицнуть ногою Мойсея.

Та заспокойтеся, любі!

Бог любить і бачить вас, чого скакати? Думаю, він любить вас навіть більше, ніж, скажімо мене многогрішного, або якогось смиренного панотця, батюшку, пастора чи монаха, який безперестанно молиться. Може я забагато на себе беру, та все ж іноді думаю, що він, Небесний Батько при всій своїй божественній досконалості, має таку саму слабкість, як і ми, земні, батьки. Він, як і ми, норовливих, капризних, свавільних дітей чомусь любить більше, ніж чемних і слухняних. Так що ви навіть маєте фору. Щоправда, як на мене, незаслужену.

Але менше з тим.

Кажуть, одного разу на стіні якогось храму з’явився зловісний напис: «Бог помер!» Ніцше.

На другий день під ним з’явився другий напис: «Ніцше помер!» Бог.

Як ви розумієте, перший напис був фейком, а правдою — другий.

Гумор полягає в тому, що Бог раніше чи пізніше побуває на похоронах кожного з нас — і атеїста, і християнина.
А ми на Його похоронах — ніколи.

Життя і смерть Ніцше, між іншим, одного з визнаних великих світових філософів, з розслабленим від сифілісу мозком тільки одне з багатьох-багатьох підтверджень цієї істини.