Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Безутішні?

Варто вийти зі зони комфорту, поборотися за свої права, а не сидіти у куточку і не нарікати на несправедливість

Мав недавно випадкову дискусію зі знайомим продавцем. Кажу: «Ціни у вас ростуть, як на дріжджах». Він у відповідь: «Та ми повернулися у 90-і, невже ви не зауважили? Але тоді, у 90-х, була хоч надія…».

Схоже, більшість з нас, можливо, самі того не помічаючи, взялися до самонавіювання: все пропало, перспектив – жодних, залишається лише перебиватися з дня на день, якось ладнати побутові справи. Бо що вдіємо, - таке життя.

Є у Кадзуо Ішіґуро роман «Безутішні», така собі сучасна інтерпретація кафкіанського «Замку». Всесвітньовідомий піаніст приїжджає у провінційне містечко, аби виступити перед вдячною публікою і виголосити оптимістичну промову про перспективи місцевої громади. Однак… Дріб’язкові справи, у які дає себе втягнути, суєтні розмови довкола не вартих ламаного гроша тем, делікатність, яка вадить йому на кожному кроці (аби не образити когось, аби не подумали чогось поганого) не дають йому зосередитися на головному. Час утікає, мов пісок з долонь, важливе минає повз нашого героя. І врешті-решт його бенефіс, до якого так готувалися усі, не кажучи вже про самого маестро, - так і не відбувся…

Та це ж про нас з вами. Особливо, про українців, бо світ увірвався у відчинені вікна затхлого постсовка, відкрив нові перспективи, подарував нові враження. І ми не годні владнати у власних головах різнобій думок, нам важко зосередитися на важливому, вкрай потрібному, і, на жаль, минущому.

Ми, мов діти у супермаркеті іграшок, - розриваємося між бажаннями і можливостями, купуємося на яскраві обгортки, переймаємося крикливими обіцянками, пропозиціями і несосвітенними проектами, - а відтак, коли виявляється, що у батьковому гаманці свище вітер, ображаємося невідь на кого.

Поза тим, життя триває. Можливо, не таке, як то нам видавалося з висоти багатотисячного Майдану, де зашкалювали емоції, і де ми відчували, що можемо самі проектувати своє майбутнє, будувати країну, змінювати її. А зараз? Зараз не зауважуємо (не хочемо помічати?), як направду змінюється країна. Можливо, не так хутко і не так гладко, як нам бачилося тоді. У поле нашого зору потрапляють лише фрагменти, виокремлені кимось: скандальними політиками, ласими до сенсацій сумнівного штибу телевізійниками, майстрами маніпуляцій з людськими емоціями. Нас розривають фейсбучні баталії і сварки в маршрутках, калькуляції комуналки і бажання придбати нове авто…

Які там 90-і! Варто просто порівняти тодішні потреби і нинішні бажання. Тоді українці з «боями» проривалися крізь кордон, аби спродати у Польщі нехитрий товар і заробити пару доларів. Тепер на усіх перехрестях волаємо про масову еміграцію, бо – безвіз. Тоді шукали роботу, тепер вона шукає нас. Тоді влада виглядала всесильною, непорушною і безкарною. Тепер, як не крутіть, але є важелі загнуздати аж надто свавільних і пожадливих. Зрештою, у них, мабуть, вже на генному рівні закладено острах Майдану.

Варто тільки вийти зі зони комфорту, поборотися за свої права, а не сидіти у куточку і не нарікати на несправедливість. Варто просто поцікавитися: що я можу, що мені гарантує закон, чого мені вимагати від чиновника, що він зобов’язаний зробити, відпрацьовуючи свою платню, тобто – мої податки.

Тоді, у 90-х, ми читали всього кілька газет і мали, якщо не помиляюся, три телеканали. Зараз ми цілком здатні самотужки не тільки написати про все, що думаємо, у соціальній мережі (це так, між іншим). Що важливо, - можемо дізнатися все про тих, кого обрали чи маємо намір обрати, аби не йти на провокації тих, хто взявся відбирати для нас потрібну йому інформацію. Але, знову ж таки, - це потребує певних зусиль.

Скажете – війна. Так, війна. Це теж надзусилля, бо годі жувати пережовану версію про те, що українцям свобода впала до ніг, мов стигла груша. Ні, свободу здобувають, її виборюють. Хіба хтось обіцяв, що імперія так просто й легко відпустить нас на волю, ще й побажає удачі? Втрати, випробування, горе і злість… Та головне знати, заради чого вони. Найлегше оповісти, що для Порошенка і решти владців. Порошенко чи інший президент нині є, а завтра переоберемо. А кров і смерть, і, зрештою, героїзм та стійкість, - заради нас з вами, кожного осібно, заради того, аби наші діти і внуки були вільними. Переконаний, що ті, хто стоїть на Сході, міркують саме так. Вони не «безутішні». І ми не будьмо такими.

Схожі новини