Дорога у Краматорськ

Перші враження від Донбасу.


До Краматорська — 1300 км. Така велика Україна. І така різна. Хоча умовно її можна ділити на дві частини: окупована і вільна. Або на три: окупована, вільна і сіра зона — зрусифікована, що досі перебуває під владою червоних директорів, які заважають її декомунізувати.Як і в Запоріжжі, у прифронтовому місті Краматорську — на головній площі постамент від пам’ятника Леніну, прикрашений українськими прапорами. Дякувати Богу, нема ніякого Леніна на площі. Скромне погруддя Шевченка десь на задвірках величезної площі, яке встановили у 2013 році. Пам’ятник Шевченку - традиційне місце зустрічі патріотичних сил. Трохи далі — невеликий пам’ятник козаку Мамаю, єдина згадка про те, що історія цього краю давня і славна, і серед струхлявілого коріння десь ще ворушиться, живе приспана воля. Тут вона дійсно приспана, дійсно.Люди, як люди, тільки всі розмовляють російською. А українську як почуєш, то зі сильним акцентом, який особливо дивно чути від підлітків.

Я їхала сюди вперше, щоб подивитись на Донбас. Письменник їде за тисячу кілометрів, аби подивитись, послухати і зробити висновки. Ми — не волхви, ми  допитливі люди. І кожна поїздка нас змінює.

Моторошна архітектура пролетарського міста з убогими робітничими кварталами, і  стильні скульптури з дерева чи металу, парки, жовтуваті високі трави дикого степу. Увійти у цей уже забутий тобою світ і прийняти його як Україну — не відразу вдається. Мене попереджали не ходити самій, не вступати в полеміку, не контактувати з місцевими, не довіряти нікому. Роблю все навпаки. Зона відчуження звужується до  жінок з набряклими обличчями, зовні байдужих, яких нічого не може зворушити. У них запрограмоване довічне: «Зачем они приехали портить наших детей». Ці діти ніде не чують української мови: ні в садочку, ні у школі, а телевізор тягне канали «ДНР». Але вони інтуїтивно тягнуться до яскравих українських книжок, які пропонують усміхнені львівські дівчата, до солом’яних янголів, до пісень, танців і казок. Уявіть собі, ці діти не знають українських казок, навіть не можуть назвати жодної. Освіту і культуру  на сході очолюють сепаратисти і українофоби. І, звичайно, невипадково.

Якщо у двох словах окреслити українське питання на сході, то: 1) за кожним стежать, чи не виявляє він проукраїнських симпатій, агенти «ДНР»; 2) кожен патріот на вагу золота, бо він ризикує життям; 3) влада абсолютно нічого не робить для дерусифікації населення цих регіонів. Книжкові толоки у Краматорську та Запоріжжі місцева влада не підтримувала, не фінансувала, просто терпіла, бо все-таки щось зрушилося завдяки громадянському суспільству.

 Поведінка львівського та київського просвітницького десанту, що складався з акторів, народних майстрів, письменників і журналістів, була дуже принциповою, твердою і рішучою. Ми терпіли, коли до нас звертались російською, але відповідали винятково українською. Від нас і не сподівались іншого. Це було великою підтримкою для краматорських патріотів. Але ми мусили повертатись.

Ситуацію можна переламати. Скерувати на схід досвідчених вчителів, зробити обмін, пославши натомість на захід вчителів. Хоча б на півроку. Бо два дні раз на рік Книжкової толоки небагато змінять. У жодному разі не витрачати сили на закоренілих куфайників, працювати з дітьми і молоддю. Економічна ситуація погіршуватиметься, і разом з нею наростатиме українофобія. Ми це пережили після Ющенка. Тому треба дія­ти на випередження і швидко. Батьківщину і рідну мову не продають за шмат ковбаси. Це слід затямити і нашим дорогим галичанам, які питають часом: «А що нам дала ваша Україна?». Запитайте у вдів загиблих у цій війні, в осиротілих дітей, яких з кожним днем стає все більше, у голих і босих українців, які допомагають фронту, врешті, у тих хлопців, які мерзнуть в окопах, і вони вам скажуть: матір люблять не тому, що  багата чи лагідна, а тому, що вона МАТИ,  іншої немає.

Запам’ятала два моменти, які сповнили моє серце гордістю за наш народ. Перший. Володимир Дериведмідь, фронтовик, місцевий підприємець, який заснував у Бахмуті першу на Донбасі українську книгарню. Він сказав: «Одна українська книгарня — це як 20 танків».

І другий. Концерт сестер Тельнюк і Луганського симфонічного оркестру. Уявіть собі, 80 музикантів, які не зрадили України, приїхали звідусіль, щоб зіграти у прифронтовому Краматорську. Це було незвичайне видовище: повний зал величезного Палацу культури, куди запросили наших дорогих захисників. Саме від них було чути українську мову. Як сказав пан Володимир, від рідної мови земля розквітає, і в людях прокидається те, що не вбили ні Валуєвські циркуляри, ні Голодомори, ні червоні директори, ні бездарна культурна політика чинної влади.

І в той же час люди півдня і сходу повинні усвідомити свою велику провину за те, що впустили на цю святу землю московську орду після кривавих розстрілів на Майдані. між ними і нами не 1300 км, а цивілізаційна прірва у кілька століть. Бо свобода — це не колективний, а особистий вибір. Чим більше буде у нас освічених і вільних людей, тим швидше Україна стане соборною національною державою.