Порятунок зі снігового полону

У неділю зранку ніщо не віщувало біди. А через кілька годин почався сніговий армагеддон.

За такої негоди добрий господар пса не вигнав би з хати. А Василь Сулима, проігнорувавши застереження рідних, сам пустився іти у важливих справах до знайомих на хутір Малинівку, що на Тернопільщині. Через ліс навпростець за доброї погоди туди півтори години ходьби.  Того дня пан Василь ішов шість з гаком. Міг і не дійти.

Коли почалися лісові яруги, раз за разом по пахви занурювався у замасковані білі провалля. Непереливки було, коли нога зачіпалася за поховане у снігу гілля ожини - тоді летів у білу перину сторчма. Час від часу зупинявся, щоб відхекатися, але тоді закрадалася думка, що від втоми може  навічно заснути серед цих дебрів. І це мобілізовувало.

Перед його носом вистрибували змордовані глибокими снігами козулі, які робили перепочинок під засніженим віттям дерев. Бачив їх вісім особин. Стрибали не у довжину, а у висоту - надто високими були  снігові перепони. Дякувати Богу, що за цієї негоди не пішли в ліс  браконьєри - дичина стала б для них легкою здобиччю...

До кінцевої точки залишилося півкілометра. Василь знав тут кожен кущик, але сніги дезорієнтували його - зробили місцевість в урочищі Ксьондзів Кут одноманітною, позбавили  знаків-прикмет. Через 40 хвилин  замість кінцевої точки прийшов туди, де був раніше. Повернувся назад, змінив траєкторію руху, але знову опинився там, де і був до цього. Про таке кажуть: вчепився блуд. Стемніло, і Василь зрозумів, що за цієї віхоли  може «заночувати» просто неба. І тоді, зібравши залишок сил,  пішов довшою, але надійнішою дорогою, яку знає з дитинства. Через годину поневірянь напрямок руху підказали приглушені позивні вівчарки Лорда і вогник хати її господаря. Ноги у чоботях зі снігом закам’яніли, нудило... Муки закінчилися, коли на гавкіт пса двері будинку відчинила пані Олена. Хутко увімкнула чайник, нарізала лимон, дістала пігулки від простуди. Нудоту пояснила ймовірністю високого артеріального тиску від кількагодинних митарств у заваленому снігом лісі. Припасувала на руку манжет від тонометра:  180 на 120!  Добре, що завжди під руками у цієї «матері Терези» пігулки...

Не тільки Василь Сулима потрапив у такі перепади. На хутір Малинівку, що за 9 кілометрів від  районних Бережан, того дня у гості до Руслана Михайлецького на «Пежо»-мінівені приїхала родина з шести осіб: четверо дорослих і двоє хлопчиків, два і чотири роки.  А по обіді  висота сніжного покриву за вікном сягнула півметра. Треба було чимдуж втікати до міста.  Греблею над ставком почали пробиватися до дороги, де залишили авто. Через високі замети дорослі, які несли дітей на плечах,  йшли «черепашиним» ходом: п’ять метрів шляху долали за хвилину. Машину завели, але проїхали нею всього кілька метрів - «Пежо» потонуло у снігу, під його вагою зламало бампер.  Дали задній хід, пробували пробитися через білу стіну з розгону, ще більше загрузли. Мордувалися кілька годин, до сутінків. Сусіди-хуторяни прибігли на допомогу - даремно! Не допоміг би і тягач. Змушені були повертатися назад, до дачі пана Руслана. Добре, що у нього «автономна система життєзабезпечення» - світло, вода, пічки на дровах.  Один недолік - відсутній мобільний зв’язок. Родичі у місті вдарили на сполох. Але завдяки сусідам Гуменюкам, в яких є Інтернет, на «велику землю» передали, що з «туристами» все гаразд. Негоду перебули  у гостях.

Цим подорожникам пощастило більше, ніж пасажирам мікроавтобуса, що віз до сусіднього Нараєва жінку з тернопільської лікарні. До місця призначення не доїхали сім кілометрів - машина «вклякла» у снігах «по живіт». Механізованої помочі чекати нізвідки - жоден рятувальний агрегат з райцентру проїхати сюди не наважувався. Ночувати серед лісів бідолахам не довелося. З ближньої хати вийшов 27-річний Андрій Турчин і запросив людей до хати. Відігріли їх чаєм-кавою, вечерею. Турботлива господиня, Марія Володимирівна, відвела несподіваним гостям окрему хату, постелила їм.

А за два кілометри від Малинівки, в урочищі Висока Гора, де немає зв’язку із зовнішнім світом, у снігову пастку потрапили дві фури. Між лісами на Малинівці погрузли у снігах «по самі вуха».  Допомоги не було чекати звідки. В обід пішки добралися до знайомих уже  нам Турчинів, і ті дали їм не тільки води, а й харчів. А під вечір, коли негода  збожеволіла і хуторяни переживали, аби водії не замерзли на Високій Горі, до снігових заручників з Малинівки пробилися колишній прапорщик Микола Арєхов і лікар-масажист Юрій Гуменюк. Вирішили забрати полонених стихією до себе на ніч. Але на той час до них підоспіла інша допомога. До фур пробився через замети  трактор «Джон Дір», який належав одній із сільськогосподарських артілей. Він і визволив водіїв та їхній транспорт зі снігової пастки.