Інфіковані Сталіним

«Щоб не воскрес!» - з таким лаконічним тостом щороку після 1953-го колишні в’язні радянських концтаборів у цей березневий день піднімали келих. Але, здається, таки воскресає...

У Росії напередодні річниці смерті Сталіна на телеканалі НТВ відбулася так звана дискусія на тему «Сталін - великий політик чи великий злочинець?». Наприкінці передачі було голосування телеглядачів. Понад 80 відсотків із них проголосували за... «великого політика». Не берусь оцінювати, наскільки коректним був підрахунок голосів, але припускаю, що в сучасній Росії, у головах більшості росіян, Сталін залишається знаковою, символічною фігурою. «Ефективний менеджер» - так нещодавно характеризував «вождя» Володимир Путін, маючи на увазі, що державний принцип, коли мета виправдовує засоби, цілком прийнятний для наслідування. Та й культ особи Путіна вже підбирає­ться до культу його ідейного попередника. 

Росія продовжує жити міфами. Міфами про втрачену імперію, втрачену велич, коли на Радянський Союз зважав увесь світ, бо боялися і поважали. Сталін - стержень цього міфу. Тому цілком логічно, що в тенетах цих стереотипів перебуває більшість росіян. Одні - тому, що не знають правдивої історії. Та й не хочуть знати. Їм банально ліньки. Думати шаблонно легше, а порпатися в історії, намагатися щось осмислити і переосмислити  - важкий інтелектуальний труд. Далеко не всі готові утруднюватися. Значно простіше щовечора всістися на улюбленому дивані з пляшечкою пива і увімкнути «ґудзик» на телепульті. А там мудрі дядьки вже все за тебе «переосмислили» і дохідливо розжували та в рот (точніше, в голову) поклали... Іншим радянський міф про «ефективного державного менеджера» лягає на цілком благодатний ґрунт. За часів панування Сталіна було знищено мільйони кращих людей - під репресії потрапляли найбільш інтелектуальні, інтелігентні, освічені й культурні. Ті, хто мав власну гідність, був здатний думати і оцінити масштаби трагедії, хто міг чинити опір, бо не мав рабської психології. Такі люди — загроза для будь-якої тоталітарної держави. Таких  знищують першими. А виживають у людожерських режимах, як правило, пристосуванці й боягузи. Найбільш комфортно у таких системах почуваються негідники. Люди, не обтяжені моральними принципами, з легкістю готові виконувати злочинні накази. Ба більше!  Такі опричники у репресивних органах з особливим садистським задоволенням вбивали чесних і порядних, щоб ті своїм існуванням не створювали їм психологічного дискомфорту. З часом у більшості радянських людей виробився так званий Стокгольмський синдром, коли жертви починають виправдовувати, а дехто й обожнювати катів. За 70 років існування «імперії зла»  генетичний фонд росіян, а також багатьох націй, що населяли Радянський Союз, був суттєво підкоригований. Тому дивуватися, що 80 відсотків росіян досі «фанатіють» від Сталіна, не варто. 

Та й атмосфера у путінській Росії багато у чому перегукує­ться з атмосферою сталінської епохи. Звичайно, масштаб далеко не той, але симптоматика простежується. Зрештою, те, що владу в Росії знову захопили кадебісти,  які є ідейними послідовниками НКВС, цілком закономірне явище. Якихось десять років так званої єльцинської демократії не могли вилікувати ані країну, ні суспільство від тоталітарної спадщини.  Путін є типовим продуктом тоталітарного режиму, його годованцем. Та й суть більшості росіян однакова, споріднена з їхнім теперішнім лідером. 

Після розвалу Радянського Союзу Росія на початку 90-х років минулого століття не зробила головного - не засудила злочинів попереднього комуністичного режиму. Не пройшла чистилища свого Нюрнберзького  процесу. Не покаялася за ГУЛАГ, за Соловки, за Голодомор в Україні, за геноциди цілих народів, за мільйони невинних жертв. Історики вважають, що минуле завжди накладає відбиток на майбутнє, а часто-густо і визначає його. Змінити майбутнє можна, лише змінивши своє ставлення до минулого. Історія Радянського Союзу - у суцільних кривавих плямах, але визнавати ці звірства ніхто не хоче: ні наступники радянських вождів, ні пересічні росіяни. Навпаки, вони знаходять тисячу виправдань тим злодіянням, бо ментально солідарні з ними. 

Якби в Росії свого часу відбувся процес покаяння і покарання за злочини «імперії зла», якби сталося щось на кшталт «денацифікації», то до влади ніколи б не прийшов хворий на шовінізм кадебіст Путін, який прагне реваншу за розвал Сою­зу (називав це найбільшою трагедією ХХ століття). А відтак не було б і тієї біди, яку нині переживає Україна. У нас часто дискутують на тему люстрації, мовляв, це не на часі чи неефективно. Приклад путінської Росії показує, що не засуджене зло завжди повертається! Дракона треба вбити. І в першу чергу у собі.