Футбол, який тамує ностальгію за Батьківщиною

На Різдвяні свята зателефонував з вітаннями товариш із Лондона. Донедавна він жив в Україні, мав тут невеличкий бізнес, виховував двох дітей, по вихідних ходив до церкви, провідував рідню і грав у ветеранський футбол. А перед самим Новим роком узяв курс на береги Темзи. Казав, що не бачить вдома перспективи ні для себе, ні для своїх сина-доньки — бо чиновники не дають дихнути дрібному бізнесові. Хоч головою об стіну бийся, а стати на ноги не може. Як тільки пустить коріння в Англії, перевезе туди всю сім’ю...

Пригадую нашу передвід’їзну зустріч з ним, було це в середині листопада. Іван просив “кров з носа” дістати йому два квитки на футбольний матч Україна — Словенія. Кажу, що це - майже нереально, всі місця розкуплено давним-давно. А Іван ледь не на коліна стає. Пояснював: “Я міг би, звичайно, подивитися цей матч по телевізору. Справа не у мені — у синові-другокласнику. Він ніколи ще не був на великому футболі. На ТАКОМУ футболі. Хочу, щоб на переповненому львівському стадіоні, де виступатиме наша збірна, мій Вадим відчув, що таке Україна. Щоб запам’ятав ці враження на все життя — як найяскравішу згадку про рідну землю. Щоб підживлявся цими споминами за кордоном, куди вибираємося незабаром...”.

Я зрозумів свого товариша. І щоб збулася мрія його сина, попросив про допомогу київських друзів, наближених до Федерації футболу. Дефіцитні квитки вони дістали. Тож Іван із сином на “Арені Львів” прожили феєричні 90 хвилин.

Що ті хвилини були справді неповторними, засвідчив “лондонський” дзвінок на Різдво. Разом з поздоровленнями Іван розповідав про своє нелегке життя на чужині. У будівельній фірмі працює допізна шість днів на тиждень. За помешкання платить тисячу фунтів стерлінгів на місяць. Піти кудись у місті не дуже може, бо не знає “інгліш”. Тільки й розради, що ноутбук зі скайпом, який миттєво з’єднує з рідною домівкою. А ще зігріває той листопадовий футбол у Львові. І щасливі очі сина, який тепер спить із жовто-синім прапором, освяченим історичною перемогою збірної України.

Тішуся і я, що не “відфутболив” свого “безквиткового” друга. Що зробив для нього із сином приємність. Вірю, що рано чи пізно ця рідня повернеться на українську землю. Зароблятиме тут собі на хліб і до нього. І ходитиме на футбол з інших, радісніших мотивів. Які не тамували б його біль-розлуку з Батьківщиною...