Домашня вивірка ґазду від неволі врятувала…

Навіть якщо там відсутній  сніг і нема де покататися на лижах, зліпити сніговика чи погратися у сніжки, малеча знайде собі цікаву розвагу, отримає очікувану порцію задоволення. А «організують» його прудкі білочки, що рудими блискавками блимають у чорному верховітті дерев, а потім в очікуванні смачного гостинця живими вогниками збігають додолу, зігріваючи своєю близькою присутністю і малого, і старого…

Для теперішнього покоління наших Петриків, Іринок білочки — іграшкова екзотика, яка на рівних конкурує з комп’ютерними черепашками ніндзя, шреками і всякими там покемонами. А от для мого покійного дідуся Івана, знаного в окрузі пасічника, якого не стало по Другій світовій, білочки (тоді старші люди називали їх вивірками) були немовби членами їхньої великої селянської родини. Про те, як багато значили в її житті-бутті ці милі звірятка, не раз оповідала мені мама.

Наше обійстя тулилося біля кам’яної дороги на Львів, тож багато втомлених подорожників заглядало сюди перепочити, випити живильної води, що текла біля фігури «Святого Яна». А заодно відпочити через споглядання маленького дива, яке поселилося на цьому подвір’ї. Диво це — сімейство вивірок, котре облюбувало старий крислатий горіх, під яким обідали домашні. Бувало, бабуся Євдокія накриє стіл потомленій роботою в полі челяді, товариство обідає наваристим борщем з квасолею і грибами, гречаною кашею, приправленою золотистою цибулею-шкварками, вишневим киселем. А потім, як кажуть нині — “на десерт”, дідусь Іван подає на стіл величезну тарелю недавно викачаного меду, який треба було споживати з допомогою окрайців домашнього хліба чи квашених огірків. Куди там нинішнім галяреткам,  «спартакам», «наполеонам» чи іншим пляцкам до тієї смакоти!

По ліву руку від себе дід Іван клав окреме блюдечко з бурштиновою рідиною — для вивірки. Щоразу, чуючи брязкіт ложок під горіхом, вона спускалася вниз, плигала дідові на плече, лоскочучи його вуса розпушеним хвостом, і чекала своєї порції ласощів. Лизне  кілька разів медку, а потім — стриб-стриб на гілку. Звідти через відчинене віконце - у хату і вмощується на піраміді вишитих подушечок. Згорнеться калачиком і дрімає, доки їй захочеться...

Якось у війну на наше подвір’я прибув з району німецький офіцер разом із сільським старостою. Відбирали по хатах молодих і дужих  українців, щоб відправити їх на роботи у «фатерлянд». Така недоля підстерігала і синів діда Івана — Степана і Йосафата, які при появі окупантів ховалися до лісу. Але…

«Гер оберльойтнант» застав діда якраз тоді, коли всі Швидківи вечеряли, а з ними — і їхня вивірка. Угледівши її, офіцер забув, за чим прийшов. Не міг відірвати очей від вистави, що її своєю трапезою влаштувало це миле створіння. Тут же німець щось зашваркотів до старости, той улесливо покивав головою, а потім каже до ґазди:

- Пане Швидків, німецький офіцер просить віддати йому вашу вивірку — хоче передати подарунок своїй доньці Ельзі у Мюнхен.

- Але ж то, прошу пана, — наша вивірка, наших дітей... - відказує ошелешений  такою вимогою дід Іван. — Як же ми без неї?

- Подумайте добре, пане Швидків, що говорите! Якщо будете перечити, не тільки ваших синів, а й усіх сільських хлопців-дівчат відправлять до Німеччини! Маєте хвилю часу. Пан офіцер зараз від’їжджають. 

І дід Іван скорився. Узяв на руки свою пестунку, погладив, помістив у закритий плетений кіш, в якому возили яйця на базар, і віддав його чужинцеві. Вдоволений «гер оберльойтнант» підхопив той кіш, сів з ним у запилене авто і помчав у гарнізон. Щоб з оказією передати «гешенк» для 6-річної Ельзи.

Кілька днів по тому дід Іван не знаходив собі місця. Викурив весь тютюн. Безпричинно покрикував на ближніх і зганяв злість батогом на конях. Рідні боялися до нього підступитися.  

А білочки з того  часу у нас перевелися — хоча горіхів і меду було вдосталь. Загнівалися через дідову «зраду»…

Щоразу тепер, коли бачу вивірок у парках, на спомин приходить оця сумна історія. Та чи така вже й сумна? Як-не-як, один з дідових синів, мій вуйко Йосафат, від чужинської неволі таки оберігся…                    

Фото зі сайту buzzhunt.co.uk