Про музи та гармати...

Жоден московський пропагандист, мабуть, ніколи не зміг би подумати, що серед тисяч «фашистів» і «бандерівців» на війну проти зла підуть українські письменники.


Змінивши синтаксис і пунктуацію на стрілецьку та артилерійську зброю, ці люди, всупереч «вкиданням» російських ЗМІ, вкотре доводять, що ця війна — не «каратєльна» операція, а справжня народно-визвольна боротьба.

Наприклад, мій друг Павло Солодько, автор роману «Четверта революція», мабуть, ніколи б не подумав, що опиниться в Дебальцевому не як турист, а як потенційна мішень для російського окупанта. Одна з танкових бригад ЗСУ, де воює Солодько, якраз пережила найважчі моменти цієї операції. Павло завжди дуже добре знав і писав про історію, і я впевнений, що лише зараз зрозумів, наскільки це циклічне явище. Під час нашої різдвяної зустрічі у Львові він багато говорив про це. І, здається мені, що після повернення в нас буде хороший роман про війну, саме від Павла. Бачу це в його очах на фотографіях з фронту.

Борис Гуменюк. Познайомилися ми у 2008-му в одній із львівських кнайп через спільних друзів. Тоді Борис подарував мені свій останній роман «Острів». Яким було моє здивування, коли влітку я побачив Бориса у ролі заступника командира добровольчого батальйону «ОУН». Нещодавно під час зустрічі з бійцями цього формування у Львові я зрозумів, наскільки велику місію має тепер Борис там, на передовій — він не просто моральний авторитет для своїх побратимів, а ще й відповідає за важливу річ — забезпечення бійців. Війна зробила з Бориса поета. Його «Вірші з війни», які вийшли у видавництві «Ярославів Вал», настільки сильні, пронизливі аж до мурашок по шкірі, що, читаючи їх, відчуваєш себе в окопі, під зливою снарядів.

Десь там поруч із Борисом, у Пісках, в складі ДУК «Правий сектор» нас захищає і Юрко Вовкогон. Ще раніше, чуючи вірші Юрка, я постійно казав йому, що треба знайти видавця. Він же відповідав, що це не на часі. Проте тепер, переглядаю­чи записи його читання віршів зі східних окопів, стає зрозуміло — саме час! Адже ті емоції, які там переживає Вовкогон, мусять доходити до нас якнайчастіше. Їх мають читати і відчувати усі — від старого до малого. Десь там поруч з ним у «Правому секторі» і Олег Короташ, який також захищає нас і допомагає усьому формуванню з забезпеченням. Може, зараз Олег і не пише віршів, але я впевнений, незабаром нас чекають прекрасні тексти про все пережите там, на передовій. І це не все! У «Правому секторі» воює молодий хмельницький поет і прозаїк Валерій Пузік.

Так ось. Ніхто нас ніколи не переможе. Жоден Путін, Кадиров чи, не дай Боже, Моторола і Гіві. Всі ці марґінальні персонажі ніколи не зрівняються з нашими героями-письменниками. Жоден з них не достойний навіть мізинця наших хлопців. Російські придворні писаки, типу Проханова і Прілєпіна, довго можуть розповідати про величність своїх ідей і прагнень, «єдіний русскій мір». Але жоден з них не розповість про це, як наші письменники, які узяли до рук зброю і виступили проти зла, пішли на передову. Тому що вони просто знають, за що воюють. І у цьому сила нашої України та нашого слова і нашої перемоги!