Верховна Рада допомогла Порошенкові зберегти обличчя

«Верховна Рада України постановляє визнати тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища та села Донецької і Луганської областей, в яких, відповідно до Закону «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування окремих районів Донецької та Луганської областей», запроваджується особливий порядок самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, їхньої військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України і відновлення повного контролю України над державним кордоном», — зачитав спікер. Пізніше у постанову внесли принципову правку щодо згадування у тексті про виведення військ Російської Федерації.

Таким чином Україна, з одного боку, продемонструвала відданість мінським домовленостям, з іншого — зберегла обличчя. Звісно, окупантам це не сподобалося. І лідери бойовиків, і міністр закордонних справ Росії вчинили справжню істерику з приводу постанови Верховної Ради. Їм не сподобалося, що, як каже Лавров, “особливий статус поставили у залежність від майбутніх виборів на Донбасі”. Це, мовляв, змінює суть мінських домовленостей, оскільки вводить додаткові умови до закону, який раніше ухвалила Верховна Рада.

За великим рахунком, усе впирається у гроші. Йдеться про життєдіяльність окупованих територій. І тут мета української влади і цілі Кремля діаметрально протилежні. Київ хоче відновити контроль над захопленими землями і лише тоді відновити повноцінне фінансування. Хоча досі Україна безплатно постачає туди електроенергію і газ (сума неоплачуваних послуг — понад 10 млрд. гривень!). Росія натомість хоче змусити українську владу вже і негайно дотувати підконтрольні бойовикам території, не чекаючи виборів, а тим паче такої “дрібниці”, як відновлення з боку України конт­ролю над українсько-російським кордоном. Зброю і живу силу Кремль готовий постачати на Донбас у необмеженій кількості, а годувати місцевих пенсіонерів та бюджетників не хоче. Росія та її маріонетки воліли б безконтрольно правити на захоплених землях, які розцінюються як плацдарм для подальшої ескалації конфлікту та агресії, а утримувати цей терористичний анклав мав би український бюджет. Це навіть не варіант Придністров’я, яке Росія, по суті, утримує. Це, радше, щось на кшталт Чечні, яку Путін приборкав завдяки нечуваним фінансовим вливанням. Тільки дотаційну Чечню контролює Кремль (чи думає, що контролює), а Донбас має годувати Київ, а контролювати Москва. Такий собі вишуканий цинізм по-путінськи.

Звісно, українська влада не може утримувати бойовиків, які проти неї воюють. Навіть “заколисування” Заходу та шантаж Путіна щодо повномасштабної війни не може змусити Україну йти на такі, м’яко кажучи, принизливі кроки.

Нова постанова Верховної Ради щодо особливого статусу захоплених територій розв’язує руки президенту України, які йому мертвою петлею намагалися зв’язати у Мінську-2. З одного боку, формально він не відійшов від мінських домовленостей, оскільки не відмовився від “особливого статусу”. Відтак Захід не зможе закинути Україні, що не зробили відповідних кроків задля мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. І тут у друзів Путіна не буде аргументів, що, мовляв, не треба продовжувати санкції та давати Україні зброю. З іншого боку, Україна застрахувалася від ганебних зобов’язань.

Що далі? Те, що мало би бути в будь-якому випадку, — вій­на. І тут навряд чи в когось були ілюзії. Усі ці лицемірні розмови про “дипломатичне вирішення конфлікту” — лише спроба виграти час, аби кожен зумів його по максимуму використати для власних маневрів. На жаль, з часу давньоримського історика Корнелія Непота, якому приписують знамениту фразу Si vis pacem, para bellum («хочеш миру — готуйся до війни»), у світі принципово нічого не змінилося.