Право на Тараса
Згадую школярське дитинство. Щороку, після шаленства 8 березня, до мого життя приходили дні великого поета — Тараса Григоровича Шевченка.
Мене, як передового декламатора віршів, щороку відправляли виступати на оглядовому концерті, який був присвячений творам Кобзаря і відбувався у Хмельницькій обласній філармонії. Примушувати мене було не потрібно. Я любив читати вірші і добре знав багато творів Шевченка — як рідкісних, так і "популярних" зі шкільної програми. Робив я це із задоволенням, репетирував, хвилювався. Але щоразу після свого виступу переживав певне розчарування. У величезний зал, з року в рік, зганяли курсантів прикордонної академії, які гучно розмовляли, сміялися, а деякі — взагалі спали. Вже пізніше, після енного року таких виступів, я задумався — цікаво, якби ТГШ був живий зараз, чи прийшов би він на такий виступ? І щоб він сказав про ці пафосні посткомуністичні вечори з мілітарною публікою, яка, щоб уникнути прибирання території, обрала шлях культурного просвітництва?
Держава протягом усього мого свідомого життя забирала у мене право на Тараса. Усюди, від школи до міністерства культури, відбувається один і той же процес — примушування до Тараса. Наприклад, школярів примушують вчити зовсім недитячі вірші Кобзаря. Студентам його подають як величну ікону, до якої можна підходити тільки на колінах і прихиливши голову. Міські і обласні адміністрації влаштують чергові святкування під загальною назвою "Живе поета і пророка слово святеє", витрачаючи на це чималий бюджет. А міністерство культури цього року організує щось недолуге під назвою "Мобілізаційні читання віршів Шевченка".
Досі не можу зрозуміти, навіщо наші чиновники щось організовують? Можливо, саме тому у нас немає ні доброго сучасного кіно про Тараса, ні хороших телепрограм про його життя? Чому, врешті-решт, рік Майдану і початку війни зробив набагато більше для усвідомлення творчості нашого пророка, аніж більш ніж 20-річне намагання "офіційної" його популяризації? Відповідь проста: не треба було примушувати до Тараса, нам треба було дати право на нього. Саме тому, я пишаюся, що в Україні, попри усі намагання залишити образ "партійного Тараса", знайшлися люди, які створили справді величну альтернативу пафосному Шевченку. Радію, що з кожним роком Шевченка все більше у музиці, сучасному мистецтві і літературі, а головне — в головах наших співвітчизників. Він уже не тільки поет, він — наш символ боротьби.
Попри усі намагання армії чиновників вкрасти нашого Тараса, він живе і надалі. Тому у ці святкові, хоч і складні для України дні, раджу кожному з нас ще раз задуматися — хто ж такий Шевченко? Хто він для кожного з нас? А усі відповіді, як завжди, у його творах. Читаємо, цитуємо і переказуємо, декламуємо і пишаємося.
